Наше життя подібне до подорожі – шляху, який судилося зробити людині від народження і до останнього дня перед порогом вічності.Упродовж всього життя людина постійно ставить собі запитання: ” А в чому сенс життя? Для чого я живу”? І жоден з нас до кінця не може знайти відповідь на нього.
Сенс життя – тема така ж важлива, як і саме життя. Прагнення до пізнання сенсу властиве кожному з нас. Дійсно, у чому сенс життя? Чому ми такі, які є? Як дізнатися, чого робити не варто, як не помилитися? Останнім часом люди не часто замислюються над сенсом свого життя, вважаючи це даремним заняттям і марною тратою часу. Люди настільки зав’язнули в побуті, що прибрали зі свого життя саме головне – сенс і мету.У кожної людини свої цілі в житті. Для когось це просто купівля нових меблів або набору посуду, а комусь потрібна шикарна квартира і хороша машина… Інші зовсім вважають, що в житті немає і бути не може ніякого сенсу… Є і такі люди, що вважають, що ми живемо для того, щоб народити і виховати дітей, створити сім’ю… Але у будь-якому випадку в кожному з нас закладено залишити щось після себе. Скільки людей, стільки і думок!
На мою думку, сенс життя полягає в тому, щоб стати щасливим. Але додам маленьке уточнення: він полягає у пошуку. У пошуку самого себе в цьому величезному і незрозумілому світі, у пошуку прекрасного. Сенс життя – навчитися жити по-справжньому. Що це означає? Це значить навчитися бачити найпростіше, помічати зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах і перестати жити складними формулами та розрахунками, а повністю довіряти своєму серцю, своїй душі.
За основу сюжету поеми «Гайдамаки» Т. Г. Шевченко взяв один з епізодів так званої Коліївщини – знаменного для історії України повстання, яке виникло у 1768 році. Автор походив саме з тих міст, де і відбувалися ці події, тож мав можливість особисто чути легенди і спогади, пісні і думи про гайдамаків. Ще перед початком роботи над поемою Т. Шевченко вивчив багато історичних документів, складених українськими, польськими і російськими авторами. В результаті цього великому Кобзарю вдалося створити глибокий поетичний твір, в якому реальні історичні події гармонійно поєднані з народним поглядом на ті криваві, жорстокі часи.
Головний герой поеми – наймит у шинкаря Лейби, сирота Ярема Галайда, через сприйняття якого відображені усі події. Єдина для хлопця розрада у його нелегкому житті – це дочка титаря, кохана дівчина Оксана. Вона відповідає Яремі, та обставини складаються так, що особисте щастя закохані можуть здобути лише через боротьбу за щастя свого народу.
Саме в той час гайдамаки піднялися на боротьбу проти конфедератів і Ярема виказав бажання приєднатися до них. Ненависть до загарбників, любов до своєї пригніченої Батьківщини у Яреми приймають ще і особисті риси. Старший одного із загонів конфедератів забрав його Оксану для розваг, а батька дівчини вбили його підлеглі.
Сюжетна лінія кохання Яреми і Оксани розгортається на тлі виразно і яскраво змальованих картин повстання. Багато крові проллється у цій боротьбі, але найбільш символічною у поемі є сцена освячення козаками зброї, яке відбувається у гетьманській столиці – Чигирині.
Під час освячення кобзар співає пісні про гайдамаків та Залізняка, а священик у своїй промові закликає козаків до захисту рідної України:
«Не дайте матері, не дайте
В руках у ката пропадать!
Починається великий бій проти шляхти:
Горить Сміла, Смілянщина,
Кров'ю підпливає...
Чорним шляхом запалало,
І кров пролилася
Аж у Волинь».
У поемі «Гайдамаки» Т. Г. Шевченко зберігає вірність історичній правді. Він показує, якою жорстокістю супроводжується народний гнів, а криваві, страшні епізоди у творі ідуть один за одним. І на цьому тлі ліричні відносини Оксани і Яреми допомагають читачам зрозуміти, що народна жорстокість не природна, а викликана довгим знущанням польських конфедератів над людьми. І хоч Ярема та Оксана все ж таки знаходять один одного і навіть вінчаються, але в тих умовах здобути особисте щастя неможливо. Ярема повертається до лав гайдамаків, його весілля з Оксаною закінчується пожарищами, а сама поема – страшною за своєю реальністю картиною: на базарі в Умані стоїть ксьондз з двома хлопчиками, синами одного з ватажків гайдамаки Гонти. Гайдамаки присягалися знищувати католиків, та ксьондз на це каже:
«Гонто, Гонто!
Оце твої діти.
Ти нас ріжеш – заріж і їх:
Вони католики».
І Гонта вбиває своїх синів! Але Т. Шевченко не бачить вини ватажка, не вважає цей вчинок жорстоким, адже перед необхідністю кривавої жертви Гонту поставили обставини, що склалися під час боротьби. Де ж тоді правда, а де кривда? Хто ж винен у всьому тому? Гонта каже:
«Сини мої, сини мої!
На ту Україну
Дивітеся: ви за неї
Й я за нею гину».
Тарас Григорович Шевченко – великий митець поетичного слова, відданий високій справі. Він добре розуміє, що будь-яка народна війна – це завжди вогонь та кров, це загибель правих і винуватих. Тому з усією силою художнього слова великий Кобзар звинувачує тих, хто став причиною страждань українського народу.