Олесь - головний герой автобіографічного оповідання Григіра Тютюнника "Дивак". Проблематика твору (єдність людини та природи, право людини на власну думку, особливість та індивідуалізм) відкрита саме через Олеся, його світосприйняття.
Проблема індивідуальності людини завжди була одною з найголовніших у культурі людства, і Олесь, наш головний герой, також як і усі особливі у чомусь люди, потрапляє у конфлікти з оточуючими. Він зацікавлений, розумний хлопчик, який з незрозумілою іншим любов*ю ставиться до природи та світу. "Навіщо лід псуєте? — у відповідь Олесь. — Він ще молодий", - так відподів своїм шкільним друзям хлопець, за що й отримав у віповідь гулю під оком. Люди завджи сповнюються страхом, коли взаємодіють с чимось незрозумілим, та що говорити про дітей - вони ще не мають вантажу життя, маючи який ти навчаєшься розуміти, що у кожної людини свій тягар і людина має відрізнятися від іншої для того, щоб життя було цікавішим, кращим та більш добрим.
Я була би щаслива (щаслив) зустріти такого хлопця як Олесь. Його унікальний погляд на світ навчив би мене новому, унікальному. Він прагне жити по справедливості, мрійник, дуже вразливий ("Олесь ще дужче захвилювався, ледве не заплакав від щирості і солодкого почуття братерства"), це захоплює та вражає мене. Він пробачає кривдників, не злопам'ятний, товариський - я вважаю, що саме цього мені не вистачає ("Олесь згарячу ніяково посміхнувся, поторкав мокрою рукавичкою тверду ґулю під оком і, ковзаючись, побрів до школи"). Я вважаю, що саме з ним я би зміг розділити своє бачення прекрасного у природі і світі. Я теж прагну захищати усе живе, і тому Олесь був би для мене дуже добрим другом.
Сашкова сім'я жила у хаті, яка була збудована невідомо коли і ким. «Здавалося, ніби її зовсім ніхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, між грушею і погребом, і схожа була також на стареньку білу печерицю. Дуже мальовнича була хата. Одне, що не подобалося в ній, і то не нам, а матері, вікна повростали в землю і не було замків». Така хата була символом нужденності Полісся. Насправді ж хата Довженків дуже відрізнялася від літературної, і ми це можемо побачити на фотографіях, вміщених у біографічних книжках письменника. Звичайно, вона не була палацом, але й через п'ятдесят років її вікна розміщені високо над землею. Просторі будівлі на кілька кімнат в ті часи мали заможні господарі. Промовистим є той факт, що батько Довженка крім сільської роботи підробляв: «своїми кіньми возив торгівців на ярмарок». Скоріше за все, коні ці не були бідняцькими шкапами, адже торгівці мали гроші і могли найняти собі власника добрих коней. А хіба міг бідний неписьменний сільський дядько дати своїм дітям не тільки початкову освіту, а й відправити сина й доньку продовжувати навчання «в городі»? Сашків батько все життя не міг пробачити дідові Семену «своєї темноти» і мріяв вивчити сина. Спочатку повів його у сільську школу, і Довженки стали перед учителем Леонтієм Опанасенком. Той почав розпитувати Сашка перекрученою російською мовою, і, коли переляканий хлопець не зміг назвати імені батька, вчитель виніс свій вердикт — «неразвитой!» Скільки ж було по Україні таких нерозумних вчителів, які не вміли говорити до ладу російською, калічили її, а зобов'язані були вчити дітей тільки чужою мовою. Перша зустріч зі школою неприємно вразила Сашка, і в повісті «Зачарована Десна» Довженко з більшим задоволенням згадує своє вільне дитинство, майстерно описує картини природи. Саме в таких епізодах письменник найбільш автобіографічний.
Малий Сашко сховався в клуні і перебирає в пам'яті приємне і неприємне в його світі. Він боїться бабиних прокльонів і Страшного Суду, не любить, коли довго йде дощ і коли п'явка впивається в ногу, коли гавкають на нього чужі пси або гуска сичить і скубе за штани. Він не любить носити в одній руці велике відро води, полоти і пасинкувати тютюн. Неприємно бачити батька п'яним, ходити босими ногами по стерні, їхати на возі з сіном, коли здається, що віз от-от перекинеться. Але на світі для хлопчика є дуже багато приємних речей. Він любить дивитися на малий вогонь і обнімати лоша або прокинутися рано-вранці і побачити в хаті теля. Приємно знайти пташине гніздо і їсти паску, приємно ходити по теплих калюжах і спати в човні. Це був світ перших дитячих вражень хлопця, його стихія, Усе далеке й близьке сприймалося в образах, і все це вбирала вразлива Сашкова душа, щоб пізніше наповнити повість «Зачарована Десна».