или вот) кладний і тривалиий шлях розвитку пройшли українські календарно-побутові звичаї та обряди. Таку назву вони отримали через звязок з календарними циклами (зимою, весною, літом, осінню), від яких безпосередньо залежав побут наших предків. Часом їх ще називають аграрними, тобто пов'язаними з певними видами господарських робіт (сівбою, плеканням посівів, збиранням врожаю). Але це вірно лише до певної міри, оскільки значна частина тих звичаїв та обрядів виникла задовго до того, коли наші предки пізнали хліборобство.Знання природних циклів і орієнтація в часі формувалися ще на тій стадії, коли давнє населення на території України вело привласнювальну форму господарювання, тобто існувало виключно за рахунок мисливства і збиральництва. Залежно від пори року воно переміщалося з місця на місце, тобто дотримувалося напівкочового життя, щоб забезпечити себе достатньою кількістю їжі.Нині майже нічого невідомо про звичаї людей кам'яного віку (палеоліту, мезоліту). Але це не означає, що жодної обрядовості в них не було. Побут тих народів, чий б життя до недавнього часу відповідав первісній стадії, яку давним-давно пройшли наші предки, засвідчує, що звичаї і обряди, приурочені до початку чи закінчення певного природного сезону, були і в них. У цьому переконує ближче знайомство з обрядовими циклами.Минали тисячоліття, поки давні люди приручили звірів, навчилися вирощувати хліб. Перехід від привласнювальної до відтворювальної форми господарювання спричинив зміну життя. Полювання на звірів змінюється на тваринництво. Збиральництво поступово переростає у хліборобство; замість мандрівного життя настає відносна осілість, тривале проживання на певній території. Але первісні форми життя не зникають безслідно, а доповнюють новий господарський устрій. Ця закономірність властива і обрядовості, в якій давні обрядові дійства постійно доповнюються новими.
Мій дідусь Гриша завзятий рибалка. Він говорить, що наш Удай прекрасна і чарівна річка, яка таїть у собі казку. Але не кожному та казка відкривається.
— Ходи над річкою тихо, як ходить сонечко. І тоді ти неодмінно побачиш живу казку, —учив мене дідусь.
— І ось ми з ним на зеленому березі. Сідаємо у човен і тихо відпливаємо від берега. М’яко лягає весло у прохолодну чисту воду. Потім дідусь кладе весло на дно човна і прикладає палець до вуст.
— Раптом у воді щось булькнуло, і над поверхнею застрибала маленька краснопірка. За нею гнався смугастий окунь, настовбурчивши колючки свого плавця. В цю мить біла лілія підставила рибці зелений листочок, схожий на долоню. Краснопірка вистрибнула на нього і завмерла, а окунь стрілою промчав мимо.
— Ква-а-ах! — зітхнула полегшано жаба.
Краснопірка почала підстрибувати на листочку. Танцює! — вирішив зелений коник, гойдаючись над водою на тоненькій травинці. Він дістав свою жовту скрипочку.
Почувши її, звідкісь узялися метушливі пуголовки, жук-водолюб виринув з глибини, навіть жук-вертячка застиг. Заслухався.
Стомилася рибка танцювати, чемно вклонилася товариству і пірнула у воду. Тут і скрипочка затихла. Артистам аплодували прозоро крилі бабочки, схожі на вертольотики.
Я теж хотів заопладувати, але глянув на дідуся і згадав його пораду поводитися на воді тихо. Раптом біля куща верболозу щось зблиснуло, вдарило по поверхні великим хвостом і над водою показалася риб’яча голова.
— Та це ж щука! — вирвалося в мене.
— Ти-хо! Починається ще одна казка, — приклав палець до вуст дідусь
лвлцтлйдфььфьф278272727