Голову колгоспу Кухаренка повідомили на польовому току про те, що його кличуть у район. Кухаренко відразу похнюпився. У нього навіть "вуса висіли аж до землі". Його легкова машина була в ремонті, то вирішив узяти кінну бідарку для такої поїздки. Від передчуття кари "млоїлося чоловікові в грудях", сумно цокала бідарка.
Дістався до районного містечка, пришпореного пилюкою. Знайомі люди гукали Кухаренка, п'ючи коло чайної ситро:
— Кресафте, сюди!
Усім було дуже чудно, що ця людина носить таке ім'я. Для всіх воно було, наче прізвисько...
Біля конов'язі стояли коні й гризли акацію. Отже, понаїжджало багато людей. Але Кресафта викликали поза чергою. Це не віщувало нічого доброго. Секретарка подивилася на Кухаренка так, "мовби на нього впало невідворотне лихо".
У кабінеті було дуже багато народу. І всі вони налетіли на Кресафта. Найбільше ж посідав Другий, побуряковів, розбух, ніби з Кухаренком ніколи по—людськи не розмовляв, ніби не приїжджав ловити коропів. Кресафт упевнено повідомив, важко зітхнувши, що видав людям стільки зерна, скільки й обіцяли — по півтора кілограми. А як же інакше людям у вічі дивитись? І знову на Кухаренка обрушилася злива слів. Його обізвали зривником плану, саботажником, а Другий запропонував виключити з партії.
Після останніх слів Другого Кухаренко схопився за серце. Ніхто не звернув уваги на цей жест, лише Третій секретар, жінка, налила Кресафтові склянку води.
Перший був блідий, хотів щось сказати, але не сказав, мабуть, побоювався агресивності Другого. Прокурор запропонував поставити це питання на голосування. І руки було піднято. Перший, правда, підняв руку якось знехотя. Третій секретар, жінка, утрималась від голосування. Голова виконкому теж утримався, зазначивши, що на заводі, наприклад, за роботу платять завжди. Але до нього не прислухались. "З Кухаренком було покінчено".
Кресафт вийшов із будинку і зайшов похмурий до чайної. Приятелі намагалися втішити його, підтримати, але голова думав про своє. Згадував, яку присутності Другого обіцяв видати зерно. На нього тоді дивились жіночі,
чоловічі, хлоп'ячі довірливі очі односельців. Кресафт не розумів, перед ким він завинив? У чому полягає його злочин? А Мамлій, голова з "Перемоги", промовив: "Простодушний ти, жертва своєї совісті. А совість — це така культура, що не кожен її культивує в наш час. Дехто забув, що воно й таке, по якому попереднику його й сіють!"Кухаренко вийшов із чайної надвечір. Поїхав додому. Чисте небо висіло над ним, а його вуса звисали до самої дороги, "волочилися в пилюці". Кресафта наздогнала машина. То був Перший, обізвався до Кухаренка. Але Кресафт уникав погляду Першого. Він же так його поважав і любив за молодість і чесність! Перший обіцяв забезпечити Кухаренка роботою, дуже багато говорив про його майбутнє, але чулося під цим зовсім інше. Перший хотів загладити свою провину.
І ось газик Першого помчав назад до райцентру. Кухаренко їхав далі. Рука його торкалася час від часу грудей, бо там сильно пекло. А сухі губи шепотіли: "Не в тім річ... Не в тім річ..."
Пізно вночі сторож помітив біля току бідарку, яку привіз кінь. А в бідарці лежало безжиттєве тіло голови колгоспу. І тільки кінь, що привіз мертвого господаря, тривожно похропував на високі бурти зерна.
Є правдавні скарби, які намертво лежать у землі. Але є і живі скарби, що передаються з покоління в покоління, чаруючи людську душу. До таких скарбів належить і лірична пісня. Україну не можна уявити без пісні. Скільки вона має чудових перлин-пісень - багатих, цікавих за змістом і мистецькою формою. Ось одна з них - "Віє вітер на долину". Глибоким смутком пройнята ця лірична пісня. У ній ідеться про дівчину, яка вийшла заміж у чужий край. Але "з'ізджається рід до роду на любу розмову". Брат запитує свою сестру, як їй живеться. Ти, сестро, небого, Чи привикла там жити, Де ворогів много? І лине сумна оповідь сестри, яка живе "поміж ворогами", "як у полі криниченька". Нелегке це життя, безрадісне, бо ... хто іде, а хто їде - Водиці нап'ється, А із мене, нещасної, Хто хоче сміється Згадує вона вогник рідної хати і батьківський поріг, батька й матір, радіного брата. І дівчина доходить висновку, що немає "роду рідного, як брат сестриці" і кращих "над отця та неньку". Але така вже доля всіх дівчат: ставши дорослими, вони виходять заміж, і, за звичаєм, залишають рідну домівку. Ой роде ж, мій роде, Ой роде ж мій милий, Розійшлися по Вкраїні, Як туманець синій Та, на жаль, не всім щастить у подружньому житті. Часто-густо молоді жінки стикаються із непорозумінням, грубістю свекора й свекрухи, інших членів родини чоловіка. Тому й "ворогів много", як співається у цій зворушливій, сумній пісні. І єдине, що зігріває молоду жінку, - це згадки про свою колишню родину та сподівання на взаєморозуміння з чоловіком, бо ж "нема в світі вірнішого та над дружиноньку". Адже тепер тільки він може захистити її від лихослів'я та знущань. Чарівна, але водночас сумна, ця пісня давно стала улюбленою і полонить душу й серце багатьох поколоінь людей
Від виходу друком першого видання "кобзаря" і до сьогодні про т. шевченка, його життя і геніальну творчість надруковано стільки книг, статей, досліджень не тільки в україні, айв інших країнах світу, що їх навіть не перелічити. його поезія, вірші й поеми хвилювали та хвилюють не одне покоління читачів.з поетичною спадщиною т. шевченка я почала знайомитися ще в дитячому садочку, потім стала читати шевченка в школі. вірші, поеми, хвилювали мене, викликали співчуття. серед поетичних творів особливо пам'ятними для мене є поезії, які ніби відкривають внутрішній світ митця. перш за все це поезії "думи мої, думи мої". чому поезії, а не поезія? у т. шевченка є дві поезії з такою назвою, які, на мою думку, доповнюють одна одну і свідчать про незмінність поглядів поета на творчість та її призначення.перша поезія з такою назвою написана т. шевченком 1839 року в петербурзі. уже викупили тараса з кріпацтва, уже навчався він в академії художеств, а прагнення писати не покидало митця. чи потрібно його слово, його "діти", як називає шевченко поетичні рядки своїх віршів? і для кого? т. шевченко — син свого народу, відданий син своєї вітчизни, а тому і ставить перед собою митець завдання: думи мої, думи мої,квіти мої, діти! виростав вас, доглядав вас, —де ж мені вас діти? в україну ідіть, діти! в нашу україну.служити своїм словом рідному народові й вітчизні, будити в ньому волелюбність — таке завдання поета: за степи та за могили,що на україні,серце мліло, не хотілоспівать на чужині.а в однойменному вірші 1847 року "думами" поет називає вісті з україни, без яких він не може жити па засланні. це сум за рідшім краєм: думи мої, думи моїви мої єдині,не кидайте хоч ви менепри лихій годині. "думи мої, думи мої" 1839 року — це твір-програма поета. покладена на музику, ця поезія стала гімном творчості кобзаря. коли лунає шевченкове словю під ід музики, то мені теж хочеться встати і співати, — ось така сила — сила шевченкового слова.
Голову колгоспу Кухаренка повідомили на польовому току про те, що його кличуть у район. Кухаренко відразу похнюпився. У нього навіть "вуса висіли аж до землі". Його легкова машина була в ремонті, то вирішив узяти кінну бідарку для такої поїздки. Від передчуття кари "млоїлося чоловікові в грудях", сумно цокала бідарка.
Дістався до районного містечка, пришпореного пилюкою. Знайомі люди гукали Кухаренка, п'ючи коло чайної ситро:
— Кресафте, сюди!
Усім було дуже чудно, що ця людина носить таке ім'я. Для всіх воно було, наче прізвисько...
Біля конов'язі стояли коні й гризли акацію. Отже, понаїжджало багато людей. Але Кресафта викликали поза чергою. Це не віщувало нічого доброго. Секретарка подивилася на Кухаренка так, "мовби на нього впало невідворотне лихо".
У кабінеті було дуже багато народу. І всі вони налетіли на Кресафта. Найбільше ж посідав Другий, побуряковів, розбух, ніби з Кухаренком ніколи по—людськи не розмовляв, ніби не приїжджав ловити коропів. Кресафт упевнено повідомив, важко зітхнувши, що видав людям стільки зерна, скільки й обіцяли — по півтора кілограми. А як же інакше людям у вічі дивитись? І знову на Кухаренка обрушилася злива слів. Його обізвали зривником плану, саботажником, а Другий запропонував виключити з партії.
Після останніх слів Другого Кухаренко схопився за серце. Ніхто не звернув уваги на цей жест, лише Третій секретар, жінка, налила Кресафтові склянку води.
Перший був блідий, хотів щось сказати, але не сказав, мабуть, побоювався агресивності Другого. Прокурор запропонував поставити це питання на голосування. І руки було піднято. Перший, правда, підняв руку якось знехотя. Третій секретар, жінка, утрималась від голосування. Голова виконкому теж утримався, зазначивши, що на заводі, наприклад, за роботу платять завжди. Але до нього не прислухались. "З Кухаренком було покінчено".
Кресафт вийшов із будинку і зайшов похмурий до чайної. Приятелі намагалися втішити його, підтримати, але голова думав про своє. Згадував, яку присутності Другого обіцяв видати зерно. На нього тоді дивились жіночі,
чоловічі, хлоп'ячі довірливі очі односельців. Кресафт не розумів, перед ким він завинив? У чому полягає його злочин? А Мамлій, голова з "Перемоги", промовив: "Простодушний ти, жертва своєї совісті. А совість — це така культура, що не кожен її культивує в наш час. Дехто забув, що воно й таке, по якому попереднику його й сіють!"Кухаренко вийшов із чайної надвечір. Поїхав додому. Чисте небо висіло над ним, а його вуса звисали до самої дороги, "волочилися в пилюці". Кресафта наздогнала машина. То був Перший, обізвався до Кухаренка. Але Кресафт уникав погляду Першого. Він же так його поважав і любив за молодість і чесність! Перший обіцяв забезпечити Кухаренка роботою, дуже багато говорив про його майбутнє, але чулося під цим зовсім інше. Перший хотів загладити свою провину.
І ось газик Першого помчав назад до райцентру. Кухаренко їхав далі. Рука його торкалася час від часу грудей, бо там сильно пекло. А сухі губи шепотіли: "Не в тім річ... Не в тім річ..."
Пізно вночі сторож помітив біля току бідарку, яку привіз кінь. А в бідарці лежало безжиттєве тіло голови колгоспу. І тільки кінь, що привіз мертвого господаря, тривожно похропував на високі бурти зерна.