У Донецькому степу сонце золоте високо підіймалося над горизонтом, відливаючи свої промені на безкраї поля. Там, де розстелялася рівнина, гордо стояли колосисті хліби, як важкі стовпи, що тримають небо. Вони сяяли золотом, неначе живі вогні, знаки родючості та терпіння.
Вітер звідусіль віяв великими крильми, обіймаючи кожну плямку землі. Він легко ласкався з хвилями пшеничних стебел, граючи з ними у безкрайню мелодію. Його подих звучав у покликанні до вільного польоту, викликаючи танець високих трав.
А ось біля річки, де течія лагідно плила, розквітала мальва - рожеві квіти, що розсипалися як розписані на небі зірки. Вони схожі на пелюстки ніжних розповідей, які вітер розносить усюди. Їх аромат наповнював повітря, ніби музика, що збуджує душу і надихає серце.
Поблизу старого дуба, чия велич немов символ сили і мудрості, стелилася тінь. Вона ніжно огортала у свої обійми всіх, хто шукав притулку від спекотного полудня. Під цією тінню спливали ноти мрійливої мелодії, що відлунювала в душах, підносячи їх до вищих сфер.
А над усім цим величним таємничим морем життя височів блакитний небосхил. Він розпростертими обійми огортав усю просторість степу, створюючи відчуття безмежності та вільності. У цьому небі плавали хмари, наче білі чайки, які розповідали відвічну історію свободи й мрій.
Донецький степ - це картина вічного красномовства природи. Вона поєднує сили і душі людей, пронизана поезією М. Чернявського, яка збуджує уяву й розкриває найсокровенніші почуття. Степ втілює в собі магію, що викликає натхнення та прагнення до краси, даруючи нам безцінні дари природи і душі.
Київ... Русь... Україна... Ці слова з глибокою шанобою і гордістю промовляє кожний свідомий українець, бо виражають вони духовну близкість до землі своїх батьків, родоводу українського, його славної і водночас трагічної історії. Ось уже понад XV століть височіє на дніпровських схилах золотоверхий Київ, якому випала історична місія стати «матір’ю міст руських», «відіграти важливу роль у формуванні однієї з найбільших держав середньовічної Європи — Київської Русі.
Софія Київська і Золоті ворота княжого міста, Видубецький монастир і Києво-Печерська лавра із залишками Успенського собору, старовинний Поділ і сивочолий Дніпро — все це духовні символи національної історії та культури, без яких не мислиться українська земля і шлях її народу в майбутнє.
Оглядаючи з висот київських пагорбів далекі простори поза Дніпром, дослуховуючись голосу віків, мимоволі замислюєшся: звідки ми пішли і чиї ми діти? Хто жив на наших землях кілька тисячоліть тому, і якою мовою спілкувалися наші предки? Хто були оті будівничі міст, храмів,
Пам’яток зодчества, що впродовж багатьох століть чарують нащадків своєю довершеністю й красою?.. Таких ще вповні не з’ясованих питань постає чимало, та відповідь на окремі з них ми можемо дати, адже нещодавно ознайомилися з творами, автори яких намагалися збагнути долю нашого багатостраждального народу, зриміше і відчутніше уявити картини минувщини. Зі сторінок оповідань і віршів дихає старовина, постає життя наших предків, миготять у стрімкому бігу коні, схрещуються списи, дзвенять шаблі... Без минулого немає майбутнього. У захоплюючу мандрівку по шляхах історії вирушимо ми на сьогоднішньому уроці, спробуємо перевірити ваше розуміння прочитаних творів усної народної творчості, історичної поеми О. Олеся.
вовча зграя (зграя вовків)
Объяснение:
Вовки ось-ось мали вчепитися за нього, він уловлював подих смерті і втікав тільки тому, що не міг зупинитись. Тоді його врятували мисливці, вони якраз наїхали з міста і, нічого не вполювавши, сіли вечеряти. Почули погоню, посхоплювались і, пропустивши мимо себе загнаного лося, зняли безладну стрілянину по вовчій зграї... Річкова течія була на вид не така страшна, як вовки, мчала не так швидко, не обпалювала його своїм смертельним диханням, але течія була така ж сама невблаганна, і чим більшу розбивав ополонку, тим швидше вона могла затягти лід лід. Лось, розуміючи .це, намагався поводитись обачно, але нога боліла, тіло слабло, і сили поступово покидали його. Збирався до свого вирішального кидка і, коли знову не пощастило, лось на хвилю заспокоївся, бо знав, що це не остання його спроба, що пробуватиме безперервно, поки дихатиме.
Сподіваюся, що відповіла правильно.
Донецький степ простягався ніби безкрайнє полотно, на якому гралися кольори та звуки. Це був світ, де співали сиві суниці й пекучі сонечка, де вітер лагідно гладив високу траву із золотистими сріблистими вушками.Тут, серед нескінченних просторів, зустрічалися люди – донецькі козаки, витривалі та мужні, забуті часом у шумі великого світу, але завжди повертаючись до свого рідного краю. Вони носили на собі відбиток степової незалежності – увесь час прагнули бути в одному ряду зі стихіями.Коли світ розділяли великі війни та суперечки, Донецький степ став місцем, де зустрічалися люди різних національностей, вір, культур і мов. Тут немовби скарбниця терпимості, в якій слова і стереотипи розтоплювалися під променями співчуття та взаєморозуміння.
Степ жив своїм життям – він віддавав людям врожай, як винагороду за їхню працю, а вони зі своєї сторони пильно стерегли його. Здавалося, що кожна рослина, кожен кущ, кожна квітка були частинкою величезного пазла природи, де кожен елемент відігравав свою важливу роль.