Творчість Костянтина Олександровича Трутовського завжди була пов'язана з Україною. Більшість його картин написані саме на українські сюжети: «Весільний викуп», «Побачення», «У місячну ніч» та інші. Це й не дивно з огляду на те, що дитинство майбутнього художника минуло на Харківщині. Початкову освіту він здобув в одному з приватних харківських пансіонів. Навчаючись вільним слухачем у Академії мистецтв, художник познайомився з Д. Григоровичем, Ф. Достоєвським. Незабутнє враження справили на нього твори М. В. Гоголя та Т. Г. Шевченка. Може, тому у його картинах так багато гоголівського і шевченківського. У 1850 році художник їде на Україну, і тут з'являються його найбільш відомі картини «Бандурист», «На церкву», «Лірник у селянській хаті». Так поступово розкривається душа України, її народу. Не дивно, що після численних побутових сюжетів із життя українського селянства художник приходить до думки зобразити Т. Г. Шевченка. Адже в образі великого поета втілена душа багатостраждального великого народу з древньою історією. Саме так сприймаємо ми картину «Т. Г. Шевченко з кобзою над Дніпром», написану у 1875 році.
На першому плані Т. Г. Шевченко, що сидить на старій колоді, задумливо похиливши голову на кобзу. Які думки заполонили його, може визріває новий задум поеми чи легкого летючого вірша — картини рідної природи?
Сидить він на високій кручі, з якої відкривається широка панорама Дніпра з його пологими берегами, полів і садів його рідної України. Кожна травинка біля ніг великого поета промовляє до глядача знайомими пахощами рідної землі. Кольорова гама витримана у спокійних тонах зеленого, жовтого, рудуватого кольорів. Художник зобразив Т. Шевченка у звичайній селянській сорочці і штанях, на голові у поета шапка, яку носили чоловіки на Україні здавна. Він проста людина. Він один із тих простих людей, яких знав і любив, для яких працював і страждав усе життя. І разом із тим це людина могутнього інтелекту, якій доступне розуміння життя. Усе це написано на його обличчі, не стільки засмученому, скільки задумливому. Його постать вражає природністю, величним спокоєм і гідністю. Але вже другий погляд на картину дарує відчуття безмежного простору, поданого на другому плані. Там вдалині видніється церква, а село, мабуть, потонуло у густих садах, що зеленню вкривають велику частину Дніпрового берега. А там, наче у туманному мареві пастельних тонів ховаються нові безмежні далі. Картина вражає величчю і спокоєм. Вона спонукає зрозуміти, яке багатство дісталося нам — наша велика земля, цей дивний безмежний світ і на ньому наша Україна, її культура та історія, уособленням якої є великий поет і мислитель землі нашої — Тарас Григорович Шевченко.
“Недалеко од Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори” – так починається повість І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”. В цьому творі на фоні надзвичайних пейзажів українських містечок автор зображує життя типової родини: її звички, звичаї, та малює велику панораму тогочасного суспільства.
Автор начебто реально доторкається до теми, яка актуальна і зараз – в – нас з вами. Невже через сто років, тобто у наш час, немає суперечок між дітьми і батьками, між свекрухами і невістками? Звичайно є. Можливо, навіть, що ці сварки набувають набагато більшого розвитку, ніж тоді.
Перегортаючи сторінки повісті, я вдивляюсь в старовинні звичаї, але в той же час обмеженість старого Омелька Кайдаша, і елементи набожності: “Господи! Чи в вас бога немає в серці, що паскудите язики?” – говорить він своїм синам. Вони, діти, починають не поважати батька й чіплятися до нього: в Семигорах нема і де втопитися, бо в ставках старій жабі по коліно, хіба з корчми йдучи…” це стається, мабуть, тому, що усе життя Омелько був кріпаком і все життя робив на панщині, а після скасування кріпацтва він намагався у горілці втопити усі страждання, які завдали йому пани. А, може, й тому, що робити стало менше, робити потрібно було на себе, й з’являлись гроші і вільний час.
В творі яскраво зображено розшарування селянства (це видно з сімей Кайдашів, Довбишів, Балашів), послаблення родинних зв’язків, у цих обставинах: “не лізь, бо задушу, іродова душа” – кричить Карпо на батька. Відносини свекрухи й невістки автор зображує так: “Свекруха стояла над душею в Мотрі, наче осавула на панщині, а сама не бралась і за холодну воду, або так: “Мотрю, дай сюди, бо як пхну, то ноги задереш!” - кричала Кайдашиха, і намагалась у Мотрі забрати мотовило. Мелашки Кайдашиха теж зовсім не жалкує: “… Вона одразу почастувала її полином.” Але після Мелащчиного протесту, після неповернення Мелашки з Києва. Свекруха стає м’якшою: “Вертайся, дочко додому; тобі ніхто й лихого слова не скаже.” Після цього у кайдашевій хаті стала “мирнота”, але на дворі між двома господарями почався нелад.
Омелько намагався відстоювати свої права, і Лаврін вже вважав себе господарем, і, як молодий син, говорив:”… ви сьогодні господар, а я завтра.” З того часу усе господарство було у руках Лавріна: ”…загнали діти батька на піч на одпочинок.” Старий Кайдаш тільки горісно зітхав, що став він ”маленьким Кайдашицем”
Після похорон батька на деякий час знов відновився мир між двома родинами, але це було не на довго. Невдовзі почався переділ цього господарства. Мотрі, як гарної, бережливої, а потім і скупої господині, здалося, мов частка Лавріна довша: ”Бодай вас лиха година міряла, як ви ще переміряли, “ ...Лаврінова половина виходить довша на цілий пояс, ще й висунулась ріжком на вулицю в бузину.”
Ці сварки переростають у величезні родинні скандали, вони входять до щоденного життя сімей. Кайдашиха, ображаючи Мотрю, кричить і ображає своїх онуків: ”Твої діти такі зміюки, як ти. Наплодила вовченят, то не пускай їх до моєї дітки.”
Мелашка, яка була “… поетичною душею, з ласкавим серцем”, довго не встрявала в різні сімейні конфлікти, але поступово вона воює за півня, коня, порося, а зрештою за грушу. І в цих суперечках вже не поступається перед Кайдашами.
І. Нечуй-Левицький відобразив побут двох сімей, заради того, щоб гарні люди не ставали жорстокими, безжалісними та безсердечними.
А ви коли-небудь замислювалися про те, наскільки дивна і незвичайна наша планета? Звичайно, серед всій цій шаленій круговерті життя, під безперервним тягарем щоденних турбот і проблем складно просто зупинитися і знайти час на те, щоб просто захопитися таким чудовим і єдиним у своєму роді світом - планетою Земля. Практично всі планети Сонячної системи мають величні імена: Марс, Венера, Юпітер - суцільно імена могутніх богів. А наша скромно названа Земля, хоч і невелика за розмірами, володіє однією безперечною перевагою - на ній є життя. Сучасній людині досить важко подумки перенестися в далеке-далеке минуле, на кілька мільярдів років тому і уявити нашу планету такою, якою вона була до появи перших живих істот - всього лише одним холодним елементом галактики. Дуже довго працювала наша планета над всім тим, що для людей звично і непорушно - над створенням морів, океанів, озер і річок, над розподілом материків, над появою власне нас - розумних людей.Як ви думаєте, для чого природа наділила нас розумом, умінням відчувати певні емоції, мисленням? Уже точно не для того, щоб ми, люди, самі досконалі створіння планети, забруднювали її, знищували рідкісні види флори і фауни, шкодили навколишньому середовищі! Напевно будь-яка людина, хоча б раз побачив знімки нашої дивовижної планети з космосу, визнає, що Земля чудово красива. Жодна з планет Сонячної системи не перевершує красу нашої, рідної. Так чому ж люди так наполегливо знищують, засмічують її - матір всього людства? Одні з перших, що з'явилися на Землі живих організмів - це рослини. Будь першокласник знає, що не будь рослин - не було б і повітря на нашій планеті. У якомусь сенсі рослини - це наші легені. Зникне повітря - зникне і всяке життя. Для чого ж ми шкодимо самі собі, знищуючи ліси (тим самим знищуючи і тварин, чиїм місцем проживання ліс є) і скорочуючи чисельність рослин?Навіщо ми забруднюємо воду відходами підприємств, так і звичайним побутовим сміттям гублячи при цьому всіх мешканців підводних глибин? А потім скаржимося, що у нас біжить з кранів заражена «хімією» вода. Виходить, що наша планета дає нам, своїм нерозумним створінням тільки хороше - повітря, воду, їжу. А натомість ми завдаємо їй шкоду, яка далеко не завжди є можливість виправити. Кожен чоловік повинен постійно пам'ятати про те, що наша планета - це не просто середа існування, величезний куля, по якому розкидано все населення Землі.Наша планета - це наш дім, а у власному будинку не можна допускати безладу, бруду і сміття. Наша планета - ця наша мати, а матері не можна ставитися зі зневагою, не шкодити їй, не можна просто бездумно користуватися її благами, не дбаючи про їх збереження і нічого не віддаючи натомість. Не можна забувати про те, що людям дано розум, а це значить, що кожна людина несе відповідальність за все те, що його оточує.
На першому плані Т. Г. Шевченко, що сидить на старій колоді, задумливо похиливши голову на кобзу. Які думки заполонили його, може визріває новий задум поеми чи легкого летючого вірша — картини рідної природи?
Сидить він на високій кручі, з якої відкривається широка панорама Дніпра з його пологими берегами, полів і садів його рідної України. Кожна травинка біля ніг великого поета промовляє до глядача знайомими пахощами рідної землі. Кольорова гама витримана у спокійних тонах зеленого, жовтого, рудуватого кольорів. Художник зобразив Т. Шевченка у звичайній селянській сорочці і штанях, на голові у поета шапка, яку носили чоловіки на Україні здавна. Він проста людина. Він один із тих простих людей, яких знав і любив, для яких працював і страждав усе життя. І разом із тим це людина могутнього інтелекту, якій доступне розуміння життя. Усе це написано на його обличчі, не стільки засмученому, скільки задумливому. Його постать вражає природністю, величним спокоєм і гідністю. Але вже другий погляд на картину дарує відчуття безмежного простору, поданого на другому плані. Там вдалині видніється церква, а село, мабуть, потонуло у густих садах, що зеленню вкривають велику частину Дніпрового берега. А там, наче у туманному мареві пастельних тонів ховаються нові безмежні далі. Картина вражає величчю і спокоєм. Вона спонукає зрозуміти, яке багатство дісталося нам — наша велика земля, цей дивний безмежний світ і на ньому наша Україна, її культура та історія, уособленням якої є великий поет і мислитель землі нашої — Тарас Григорович Шевченко.