Объяснение:
Духовний шлях Тараса Шевченка є класичним прикладом нелегкого шляху православного християнина, який шукає в умовах соціальної несправедливості Правду Божу та волю до існування, взірцем пошуку духовного шляху всебічного пізнання людського буття та прагнення народу до самобутності. З одного боку, життя Шевченка визначене його пристрасним, безкомпромісним, суперечливим характером, сповненим «непорушної хохлацької впертості»З другого боку, життєвий шлях поета став школою вчителя моралі, вчителя життя та національної самосвідомості.
І це не випадково, бо лише через подолання людського страждання, суперечностей життя, надивившись на «похмуру декорацію та бездушних, грубих лицедіїв» та її «мерзенних уславлювачів», як писав Шевченко, — можна наблизитися до Істини.
Літературна спадщина Шевченка в сучасній науці досить ґрунтовно вивчається світськими дослідниками. Питання ж релігійної етики, соціальної думки, підняті мислителем, все ще вимагають серйозного богословського дослідження та певного церковного осмислення. Питання про місце соціальної етики в літературній спадщині Шевченка стоїть сьогодні досить гостро не лише у філософії, а й у політичній теології. Цим стурбовані не лише професійні філологи, літературознавці, педагоги, а й взагалі всі, хто цікавиться спадком українського генія.
Шевченко, порушуючи численні проблеми соціального устрою суспільства, вказує на велич Бога у світобудові, на місце людини в світі, Батьківщини в долі особистості, формуючи цим певні засади етичної самосвідомості людської особистості.
Коли ми вітаємо один одного з днем народження та з будь-яким іншим святом чи визначною подією, ми кожен раз зичимо щастя. Але мало хто з нас замислювався, що ж таке насправді людське щастя? Суха граматика пояснює, що щастя – це абстрактна назва, що позначає щось нематеріальне, щось таке, чого не побачиш очима и не відчуєш на дотик. Але чому воно тоді таке важливе у житті кожної людини, чому ми весь час живемо в очікуванні цього щастя і хочемо понад усе, щоб воно і нас пригорнуло своїм доброзичливим крилом.
Я вважаю, що всі люди уявляють своє щастя по-різному. Для одних це успіх у своїх справах, слава і визнання, для інших – це влада та можливість розпоряджатися долями інших людей, для третіх – це матеріальній здобуток, гроші та багатство. Але чи будуть такі люди по-справжньому щасливими, чи можне вважати таке щастя справжнім?
На мій погляд можна бути відомою у всьому світі людиною, але зовсім не бути щасливою, бо в цьому випадку усе твоє життя буде обговорюватися іншими, вони будуть тебе уславлювати і вихваляти до тих пір, доки ти будеш на вершині слави, а варто лише один раз помилитися, і ті ж самі люди, що ще вчора тебе вихваляли, навіть не повернуться у твою сторону.
Так само можна мати величезну владу над людьми, приносити їм щастя чи горе, милувати життя чи відправляти на смерть, але й ця влада не безмежна. Таки люди не можуть примусити любити себе чи поважати, вони не можуть себе вилікувати від смертельної хвороби та подовжити своє життя, бо воно не підкорюється людським наказам.
А можна бути казково багатим і мате усе все, що тільки побажаєш, але за гроші все одно не купиш відданого кохання, вірної дружби і здоров’я. Гадаю, що такі люди далеко не щасливі, а навпаки, у більшості своїй нещасні та одинокі люди. Отже головною у визначенні щастя є зовсім не матеріальна сфера.
Я вважаю, що людське щастя краще за все визначити як задоволення людини своїм життям, улюбленою справою, можливістю спілкуватися зі своїми рідними, з друзями, навіть з незнайомими, але цікавими людьми. Більшість з нас перш за все мріє про добробут своєї сім’ї, коли з нашими близькими все добре, коли вони захищені від негараздів, і це для нас становить звичайне людське щастя. А для когось добробуту та здоров’я у рідному домі замало, і він прагне до відкриттів та звершень заради інших, прагне реалізувати себе в улюбленій справі. І це робить їх щасливими людьми. Ще для когось щастя – це творчість, техніка, спорт чи банківська справа. Хтось з нас може підкорювати бурхливий океан чи вершини гір, а хтось найдовші рівняння і величезні числа. І коли у цих людей все виходить, вони становляться по-справжньому щасливими
Тепеер іван був уже легінь, стрункий і міцний, як смерічка,мастив кучері маслом,носив широкий черес і пишну кресаню( іван - парубок)
марічка:«Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала: — Нічьо... В мене є другі... май ліпші».«Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись»«Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів. Марічка любила, коли він грав на флоярі. Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки»«Марічка обзивалась на груфлояри, як самичка до дикого голуба,— співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з'явились — не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по горах... Марічка і сама вміла складати пісні».«Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу річку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка над полонинков — тому бачить Іванко... Тільки співати залишу».