Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.
Термін «розстріляне відродження» належить Єжи Ґедройцю. Вперше це формулювання з'явилося у листі Єжи Ґедройця до Юрія Лавріненка від 13 серпня 1958 року — як пропозиція назви антології української літератури 1917–1933 років, що її на замовлення Ґедройця підготував Лавріненко: «Щодо назви. Чи не було би, може, добре дати як загальну назву: „Розстріляне відродження. Антологія 1917–1933 etc.“ Назва тоді звучала би ефектно. З другого боку, скромна назва „Антологія“ може тільки полегшити проникнення за залізну завісу. Що Ви думаєте?»
Антологія «Розстріляне відродження» з'явилася з ініціативи й коштом Єжи Ґедройця у Бібліотеці паризької «Культури» 1959 року й донині залишається найважливішим джерелом з історії української літератури того періоду.
Антологія представляє найкращі взірці української поезії, прози й есеїстики 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921–1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).
Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».
Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.
Відповідь:
Писала для іншої теми, але може щось з цього пригодиться
Світ козацьких пісень
Козацькі пісні - народні, історичні пісні та думи в котрих оспівується Козацька доба. Ці пісні не входили до репертуару придворних музик, їх співали здебільшого кобзарі та лірники. Саме вони в цих піснях розповідали звичайним людям про певні реальні факти і явища (боротьба з турецько-татарськими нападниками, перемоги і поразки козацького війська, чужинська неволя, рабство тощо). Але в першу чергу козацькі пісні оспівують ліричний образ козака, відтворюють його внутрішній духовний світ, думки і почуття, зроджені різними обставинами неспокійного козацького життя, передають романтику козацької волі.
Тематика козацьких пісень дуже широка: козацький побут і викликані ним почуття та думки, життя в походах без відпочинку, коли нема де прихилити голови, і домом стає зелена діброва чи темний байрак. Але найпоширеніша тема - прощання козака з рідними та його від´їзд з дому. Ці співанки завжди пройняті мотивом туги, при цьому патріотичні почуття відступають на другий план, основне місце займає смуток прощання з сім´єю, коханою дівчиною чи молодою дружиною. Тому в ліричних козацьких піснях козак часто сумує - «світом нудить», плаче. Туга посилюється мотивом самотності: єдиним другом козака є вір-ний кінь, що розуміє його настрій, хвилювання, охороняє в час небезпеки, попереджує про неї, а якщо господар загинув, сповіщає про це його рідних. Тема смерті козака є також дуже поширена. Причому в цих піснях, як правило, не змальовуються ні битви, ні поєдинки, не говориться про обставини смерті коза-ка, не пояснюються причини, чому він сам залишився лежати на полі бою. Картина загибелі козака постає доволі традиційною: вбитий він лежить під калиною чи тополею, очі накриті червоною китайкою (символ козацької слави, у дохристиянські часи червоний — колір смерті), над ним нахилився вірний кінь, над ним кружляє чорний ворон (теж символи смерті, представники потойбічного світу). У деяких співанках смертельно поранений козак розмовляє зі своїм єдиним другом-конем, який копитами в землі копає для нього могилу, просить його передати останню звістку рідним. Однак, незважаючи на мотиви страждань, нелегкої долі, смерті козака, цим співанкам властива і тема волі, воїнської звитяги, в них возвеличується патріотичний дух, безстрашність, самовідданість всенародній справі національного визволення, оспівується козацька слава. Символом козацької звитяги, нездоланності духу стає і насипана висока могила — пам´ятник воїнської доблесті.
Давність походження козацьких співанок виявляється і в їхній образності. Крім головного ліричного героя — козака, в них фігурують образи коня (який може говорити людською мовою, плаче над убитим козаком, просить прокинутись), сивої зозулі (розповідає козакові, що діється вдома, від нього несе звістку рідним), ворона, сокола; персоніфіковані образи сил природи, дерев (або всієї діброви, лісу, гаю) тощо. Для них властива й своєрідна метафорика. Так, наприклад, битва асоціюється з бенкетом , важка виснажлива битва змальовується як спорудження мостів чи греблі, поле бою — у вигляді зораної ріллі, засіяної кулями, смерть козака — вінчання з могилою. Давність походження такої художньообразної структури підтверджується її спорідненістю з давніми писемними пам´ятками - літописами, «Словом о полку Ігоревім». Тому козацькі співанки, що збереглися до нашого часу, є особливо цінними творами соціальної лірики. Вони стали основою подібних за тематикою і поетикою солдатських, рекрутських, вояцьких, жовнірських співанок.
Козацькі пісні і донині живуть у пам᾽яті українського народу. Вони також відомі далеко за межами України. Дуже влучно про творців і виконавців козацьких пісень висловився італійський письменник Д.Чамполі: шабля – їхній хрест, перемога – їхній Бог, а пісня – їхня молитва.
Пояснення:
Ось біля ставка йому забажалося забрати каченят дикої качки — він задовольнив своє бажання. Зупинись і подумай! Для чого тобі маленькі беззахисні створіння? Не зупинився. Горе дітям дикої качки без мами. Тося і хлопці врятували каченят і перестали товаришувати з Юрком. Юрко ж став удавати, що начебто це він не захотів з ними знатися.
В кінці твору ми починаємо розуміти, що не все ще загублене для Юрка, його серце ще відкрите для добра. Коли настав час від’їжджати, він все ходив до ставка з надією побачити качину сім’ю. На щастя, провина не давала йому спокою. Та підійти до Тосі попрощатися було соромно і боязко. А це хороший знак. Можливо, доброта прокинулась у серці Юрка від довгого сну .