Продовження оповідання Євгена Гуцала «Сім’я дикої качки» Приїхавши додому Юрко відчував велике почуття досади, що так і не вибачився перед подругою. А тим часом Тося у селі також мучила себе відчуттям що вона зробила,щось не правильно. Друзі зрозуміли, що вони повинні були вибачитися один перед одним, але не могли, бо були далеко один від одного. Через місяць почався навчальний рік, але Юрко не пішов у школу тому, що захворів. Тося про його хворобу дізналася від бабусі, і дуже жаліла, що не може підтримати його. На вихідних бабуся запропонувала внучці поїхати до міста та навідати хворого друга. Постукавши в двері, дівчинка хвилювалася як Юрко сприйме її приїзд, чи не тримає він на неї бувалу образу. Юрко відкрив двері і побачив дівчинку з русявим волоссям та одягнену у гарне червоне пальто (якщо чесно вона була схожа на червону шапочку) із банкою смачного малинового варення. Юрко впізнав у цій постаті свою найкращу подругу Тосю. Хлопчик дуже зрадів і не дивлячись на те що був хворий обійняв подругу і сказав таке довгоочікуване: «Пробач мене!». Тося також відповіла взаємністю. Юрко запросив подругу на смачнючі вареники з вишнями, які зробила сьогодні мама. Потім вони декілька годин поспіль розповідали про те, що вони відчували після розтавання. Юрко сказав: - Як мені жаль, що я допустився такої помилки із тими беззахисними каченятами. У відповідь Тося розсміялась і відповіла: - Не турбуйся ти так. Твої каченята цілі та здорові. - Як це? - А ось так. І тепер вони весь час приходять до мене в гості і граються поряд із моїми свійськими тваринками. Тепер вже юнака не мучила совість за те, що він зробив з малими каченятами, а знав що вони вже майже дорослі, самостійні каченятка.
Разлука для любви то же, что ветер для огня: маленькую любовь она тушит, а большую раздувает еще сильней...каждое слово уместно и бесконечно мило уже потому, что говорится оно самым дорогим на свете голосом.Судьбу нельзя два раза пытать... Не годится... Она узнает, подслушает... Судьба не любит, когда ее спрашиваютвливалась в мою душу весенняя грусть, сладкая и нежная, исполненная беспокойных ожиданий и смутных предчувствий, – поэтическая грусть, делающая в ваших глазах всех женщин хорошенькими и всегда приправленная неопределенными сожалениями о вёснах.Сегодня наш день, и никто у нас его не отнимет..
Це про неї, про Лесю Череванівну. Ще до народження дівчини приснився її матері незвичайний сон, який стара ворожка розтлумачила так: «Дочка в тебе буде на весь світ красою... Будуть із'їжджатись з усього світу пани й гетьмани, дивоватимуться красі твоєї доні, дароватимуть їй срібло-золото»..; Справдилося ворожчине слово. Виросла Леся пишною панною, і з дитинства їй було призначено стати нареченою самого гетьмана. Розквітало в дівочому серці кохання до нього, та дуже швидко Леся збагнула, що в гетьмана зовсім не вона на першому місці, а «військові речі». І хоча був гетьман Сомко лицар над лицарями, та що дівчині з того, «коли до неї козак не горнеться? » Зовсім інші почуття народилися в серці Петра Шрама. Щиро покохав він Лесю за її прекрасну вроду й лагідний дівочий характер. А що ж молода Череванівна після зустрічі з Петром? «Леся не спускала з його очей, а в тих очах сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вимовити ніякими словами». Жагуче почуття до Лесі спалахнуло в серці ще одного козака — відважного Кирила Тура. Навіть знаючи про те, що вона наречена самого гетьмана, він наважився викрасти її. Петро Шрам, визволяючи Лесю, б'ється з Кирилом Туром, іобидва сміливі козаки падають поранені, забувши про гетьмана, Череванівна кинулася до пораненого Петра: «...плаче, голосить, серденьком називає. Що їй тепер і той ясний жених, і те гетьманство?» А коли побачила вона, що Сомко не звертає на неї уваги, рятуючи її викрадача, дівоче серце навіки одвернулось од гетьмана. Виходивши Петра, Леся покохала його, але змушена була розстатися з ним. І хоч доводиться їй виливати своє горе слізьми, хоч страждає вона, та обов'язок понад усе: її наречений Сомко. Лесі не судилось стати дружиною Сомка. Був він страчений «беззаконним мечем». За свою душу лагідну, за добре серце вона була нагороджена долею — залишилася в парі з Петром. Найкращими рисами наділив П. Куліш свою героїню. Ідеальна зовнішність, гарна вдача — така Леся Череванівна. В її особі автор показав, яким душевним багатством, якою моральною чистотою наділені українські жінки, і цим викликав неабияку симпатію до них.
