Йшов сніг , Юлько дивився в вікно і не розумів що буде далі... Він міркував, що скоро всі дізнаються про скоєний злочин , але , не зараз. Зараз він про щось думав і не дивився на інших . В Лілі були такі ж відчуття, вона розуміла, що зараз їх дружба зламається і , можливо, Юлько теж. В класну кімнату зайшла жінка , не довгу думаючи , вона сказала на Юлька , той вкрився багровим кольором усе обличчя і , заплакав. Він плакав яка мала дитина там громко, що не чув інших . Потім встав, і побіг . Він біг не довго , добіг за угол і ще пуще заплакав , він боявся Боявся людей , світу , і нарешті , повернувшись до школи , попросив пробачення у всіх ,і більше ніколи не з'являвся в їх житті . Як пізніше дізналися Юлько поїхав в інше місто і просто забув про всіх, він не зміг впоратися з собою і своїми відчуттями
1942-1952гг. - Подальший поет навчався в школі.
1942-1946гг. - У Біївцях
1946-1947рр. - У селі Евківцах
1947-1952гг. - У Тарандинцях
1952р. - Закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцях, вступив на факультет журналістики Київського університету ім. Т.Шевченка. Брав участь у літературній студії ім.Василя Чумака.
1957-1960рр. - Працював у газеті "Черкаська правда"
1960-1963рр. - У газеті "Молодь Черкащини", власним кореспондентом "Робітничої газети"
1962р. - Став членом СПУ. Вийшла його єдина прижиттєва збірка «Тиша і грім».
1962р. середина - поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т.Шевченка (м. Сміла)
1963р. 13-го грудня - поет помер у Черкаській лікарні від раку, похований у Черкасах.
Минуло 15 років офіційного забуття поета і в 1981р. з'явилася книга вибраного «Лебеді материнства» з передмовою Олеся Гончара
1995р. - Василю Симоненкові посмертно присуджено Державну Премію України имени Т. Шевченка.