Київ... Русь... Україна... Ці слова з глибокою шанобою і гордістю промовляє кожний свідомий українець, бо виражають вони духовну близкість до землі своїх батьків, родоводу українського, його славної і водночас трагічної історії. Ось уже понад XV століть височіє на дніпровських схилах золотоверхий Київ, якому випала історична місія стати «матір’ю міст руських», «відіграти важливу роль у формуванні однієї з найбільших держав середньовічної Європи — Київської Русі.
Софія Київська і Золоті ворота княжого міста, Видубецький монастир і Києво-Печерська лавра із залишками Успенського собору, старовинний Поділ і сивочолий Дніпро — все це духовні символи національної історії та культури, без яких не мислиться українська земля і шлях її народу в майбутнє.
Оглядаючи з висот київських пагорбів далекі простори поза Дніпром, дослуховуючись голосу віків, мимоволі замислюєшся: звідки ми пішли і чиї ми діти? Хто жив на наших землях кілька тисячоліть тому, і якою мовою спілкувалися наші предки? Хто були оті будівничі міст, храмів,
Пам’яток зодчества, що впродовж багатьох століть чарують нащадків своєю довершеністю й красою?.. Таких ще вповні не з’ясованих питань постає чимало, та відповідь на окремі з них ми можемо дати, адже нещодавно ознайомилися з творами, автори яких намагалися збагнути долю нашого багатостраждального народу, зриміше і відчутніше уявити картини минувщини. Зі сторінок оповідань і віршів дихає старовина, постає життя наших предків, миготять у стрімкому бігу коні, схрещуються списи, дзвенять шаблі... Без минулого немає майбутнього. У захоплюючу мандрівку по шляхах історії вирушимо ми на сьогоднішньому уроці, спробуємо перевірити ваше розуміння прочитаних творів усної народної творчості, історичної поеми О. Олеся.
Відповідь:
Ява(насправді його звали Іваном) і Павлуша друзі-нерозлийвода. За темпераментом характеру вони не дуже подібні, проте Іван більш вигадливий і веде за собою друга. Його фантазії немає кінця, а бурхлива уява змушує придумувати такі " викаблуки",що потім дорослі не знають, що робити:плакати чи сміятися. Та і бешкетували хлопці не тому, щоби зробити зло, а щоби бути відомими, і щоби слава про них гриміла навколишніми селами. Побачивши у Києві метро, хлопчики вже самі його риють під свинарником, а корову Контрибуцію змусили взяти участь у справжньому родео.
Проте ми бачимо, що хлопчики, незважаючи на непосидючість і бешкетливість, надзвичайно добрі і співчутливі. Коли вони почули, що із криниці доноситься щеняче скигління, навіть не задумуючись, рішили врятувати тваринку.
Якщо Ява завжди знаходиться у пошуку, що б ще таке придумати.., то Палуша, навпаки, дуже врівноважений, спокійний і серйозний,а проте завжди підтримує другові витівки.
Мабуть, автор, зображаючи Івана, нагородив його багатьма своїми власними рисами характеру, навіть волосся йому придумав руде, яке мав у дитинстві сам.
Сховавшись під стільці машини друзі таємно вирушили ло Києва зі своїм класом. Дорога була не з приємних, але хлопчаки терпіли молотіння на підлозі. Співавши від душі, хлопці захопились і не почувши, що всі замовчали, викрили себе. Галина Сидорівна дозволила поїхати з ними. Не зважаючи на своє здивування при прибуванні до прекрасного Києва і побаченого метро хлопці продовжували стежити за Книшом і Бурмилом. Хлопці загубили їх в натовпі і почули оголошення репродуктора. Їх шукали. Подріботівши до виходу класа там не знайшли, але Яву та Павлушу угледів вусатий міліціонер і відвіз їх до Історичного музею. Клас ще походив по пам'ятках Києва та вирушив додому. ,, Прощавай, Києве! Прощавай, старшина Паляничко!"