Безперечно, кожен з нас має на це свою власну, окрему думку. Але кожен з нас напевне зупиниться і одразу не підбере ємного і вичерпного визначення, бо важко знайти у світі країну більш химерну, більш містичну, більш несподівану і разом із тим більш чудову, прекрасну, ніж наша Україна. Ми часто навіть і не уявляємо, де саме ми живемо, хто самі ми є. А між тим ми, можливо, найдавніша eвропейська нація, наша генетична пам’ять зберігає тисячолітню інформацію цієї землі, яку наші предки перетворили з дикого степового ґрунту на родючу світову житницю, ми нізвідки не прийшли на ці терени, нікого не прогнали і нікому не нав’язували свого ладу. Але водночас чи є в світі другий такий народ, що витримав настільки жорстоку асиміляційну політику з боку сусідніх народів, настільки міцний етноцид, тотальне нищення всього національного, як це витримали ми, українці? І сьогодні, коли Україна стоїть на роздоріжжі світових шляхів, відроджуючись у муках, коли наше суспільство лихоманять хвороби вроджені чи набуті, коли крізь багно тихого чи голосного опору різноманітних “п’ятих колон” і “братніх народів”, численних “доброзичливців” і “укрАінцев”, ще гострішою стає необхідність доторкнутися до рідної землі, чітко і недвозначно самовизначитися і подивитися на самих себе.
может быть что, надо меньше летать в облаках и жить настоящей жизнью. А вот если...главная мысль сказки, что мир ума. логики и фантазии прекрасен и удивителен!) и еще вот думаю... - Алиса в конце концов победила сказочных персонажей (всех этих королей и судей), вырвалась из сказки, переросла ее - может и мысль главную такой сделать? Ну, типа так, ща... как-нить пафосно выражусь: главная мысль сказки - что человеческий разум расти и развиваться, побеждая свои собственные заблуждения и страхи, поднимаясь над фантазией и реальностью!
Сучасник Івана Франка, Лесі Українки, Павла Грабовського, Володимир Самійленко увійшов в українську літературу як усебічно обдарована людина — талановитий лірик, дошкульний сатирик і фейлетоніст, драматург і перекладач. У центрі його інтересів завжди була Україна і її багатостраждальний народ, задля неї він, власне, і жив, тому зневажливо ставився до псевдопатріотичної балаканини деяких земляків. їх базікання про «високі матерії», неробство, боягузтво Володимир Самійленко висміює у вірші «Патріоти». Сюжет його простий: двоє хлопців стояли і розмірковували, а точніше, базікали, про «долю своєї землі». На словах вони «боронили» права народні, роздумували «про окремість натури», «давність своєї культури», фантазували про те, «як дійде народ своїх прав». А третій хлопчик стояв собі мовчки, бо «він мовити красно не міг», але щиро вболівав за долю своєї безталанної України:Вбачались йому патріотиІз купою слів голосних,А поруч мільйони голоти,І темність, і вбожество
І сьогодні, коли Україна стоїть на роздоріжжі світових шляхів, відроджуючись у муках, коли наше суспільство лихоманять хвороби вроджені чи набуті, коли крізь багно тихого чи голосного опору різноманітних “п’ятих колон” і “братніх народів”, численних “доброзичливців” і “укрАінцев”, ще гострішою стає необхідність доторкнутися до рідної землі, чітко і недвозначно самовизначитися і подивитися на самих себе.