Осіннього ранку ліс зачаровував своєю незвичайною тишею та чистим повітрям, яке наповнює магічною силою. Стежки переплітались, мов лабіринт, поки не занесли мене до самотнього дерева, що височіло та потягувало свої могутні гілки до самого неба. Придивившись, я побачила дятла. Він шалено вистукував, немов би хотів зробити дупло за хвилину. Я тишком пішла, бо не хотіла налякати чимось стурбованого, на мій погляд, птаха. Раптом я наштовхнулася на маленький та колючий клубочок. То був їжачок, він насторожився, буцімто я хотіла його потривожити. (Це миле створіннячко збирало гриби). Якась несамовита іскорка радості спалахнула в душі, я продовжила свій шлях. Ідучи я помітила, що дівчинонька Осінь не забула про цей ліс, своїм чарівним пензликом фарбувала всі листочки у різнокольорові барви. Здавалося, наче самі дерева відчували цей незабутній настрій. Навіть небо не було таким похмурим, як усі минулі дні. Хмаринки з легкістю кружляли у небі, а саме небо посміхалося і бажало усього приємного. Сонце обіймало своїми промінцями землю, але не гріло. Під кожним деревцем ховалися гриби. «Не бійтеся малі, я не буду виривати вас з коренем!» Мабуть гриби почули мої думки - я швидко почала знаходити їх. Але потім вони почали гратися в хованки, а я їх шукала. Швидко промайнув час і я повинна була повертатися. Я палала бажанням відвідати цей ліс знову і знову.
Если тебе подойдёт,то вот..Осінь. Ліс. Листя шурхотить під моїми ногами. Я йду, прижинячи крок, залишаю позаду міський шум, гомінливий натовп, знервованих перехожих, щоденні проблеми, буденну суєту. Поступово кроки сповільнюються, починаю помічати все, що навколо: синь неба через верховіття, задумані осінні дерева, прозорий спокій дня. І світ не видається вже мені недосконалим, я віднаходжу рівногвагу, спокій, у моїй душі оселяється гармонія. Її дарують мені осінь, ліс, дерева, вітер. Дуже часто в нашому житті трапляються моменти, коли нам доводиться шукати душевну гармонію, рівновагу, спокій в повсякденному житті. Вони необхідні людині для того, щоб жити і творити. Євген Плужник у поезі «Вчись у природи творчого спокою» радить кожному: Вчись у природи творчого спокою В дні вересневі. Мудро на землі. Як від озер порослих осокою, Кудись на південь линуть журавлі.
І справді «мудро на землі», а тому саме у природи треба вчитися віднаходити душевну гармонію, бо вона мудра, вічна,і ми її частина, а тому не маємо права розчинитися в її суєті: Бо я дивлюсь і бачу: все навіки На цій осінній лагідній землі, І твій слідок малий такий великий, Що я тобі й сказти б не зумів Саме тому Максим Рильський ще у своїх першій збірочці «на білих островах» мріє втекти на хмари, у безодню неба, до краси духовного життя «на білі острови». Бо саме там, а не серед людської метушні можна віднайти рівновагу, натхнення, гармонії: Поете! Живемо в пустині Серед каміння та людей, І тільки мак небесно-синій – Єдина втіха для людей. Краса природи, краса людини, краса почуттів – вони нероздільні. Кохання. Скільки сердець, відчувши його, захотіли співати, творити, скільки закоханих людей нарешті зрозуміли красу життя і своє призначення на землі. Іноді навіть погляд, жест, слово коханної людини здатні змусити нас бачити красу світу у всій її гармонійності, як побачив її ліричний герой поезії Павла Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить»: Ви знаєте, як липа шелестить У місячні весняні ночі? — Кохана спить, кохана спить, Піди збуди, цілуй їй очі, Кохана спить... Я дивлюся в осіннє небо, далеке і синє, і розумію, що світ наш таки досконалий і мудрий, прекрасний і неповторний. Головне – вміти бачити, розуміти, відчувати, шукати гармонію і душевного спокою у поезії, у людях, у природі, у людських почуттях.
Уміння говорити, володіти культурою мовлення, спілкуватися є одним з найголовніших показників загальної культури людини. Мова не тільки засіб спілкування, а й природній резервуар інформації про навколишній світ, про народ. Чим міцніші зв’язки людини з культурою свого народу, тим більшого можна сподіватися від неї як від громадянина, свідомого творця матеріальних і культурних благ.
Давньогрецький філософ Сократ писав: “Заговори, щоб я тебе побачив”, а українська народна мудрість навчала: “Птаха пізнають по пір’ю, а людину по мові”. Людину, яка вміє гарно говорити, вусі часи шанували, нею захоплювалися, прагнули бути в її товаристві. Адже культурне мовлення не тільки основа духовного життя нації, а також її честь і гідність.Відомо, культура мовної поведінки – своєрідне дзеркало людини, її зовнішнє, а відтак і внутрішнє інтелектуальне обличчя.
На мою думку, щоб спілкуватися з іншими людьми, мало знати мову, треба ще усвідомлювати, як і про що говорити. У спілкуванні з людьми важливим є вміння поставити себе на місце іншого. Якщо ми зможемо це зробити, нам не важко буде подивитися на речі свого співрозмовника. Мені здається, що саме в такому вмінні і полягає таємниця успіху у спілкуванні з людьми. А ще треба вміти слухати свого співрозмовника. Що уважніше ми будемо слухати, то приємніше людям буде з нами розмовляти. Отже, ми повинні навчитися слухати та доречно відповідати, бо це одна з якостей, притаманних хорошому співрозмовнику.
Я вважаю, що людина, яка прагне чогось досягти у своєму житті, передусім має опанувати культуру власного народу і, насамперед – його мову. Гадаю, що все суспільство має дбати про те, щоб кожен користувався мовою не тільки як даним від природи даром, а свідомо, як знаряддям найактивнішого розкриття своєї особистості.
Культура мовлення кожної людини – це найяскравіший показник стану моральності, духовності всього людського.
збільшити
Осіннього ранку ліс зачаровував своєю незвичайною тишею та чистим повітрям, яке наповнює магічною силою.
Стежки переплітались, мов лабіринт, поки не занесли мене до самотнього дерева, що височіло та потягувало свої могутні гілки до самого неба. Придивившись, я побачила дятла. Він шалено вистукував, немов би хотів зробити дупло за хвилину. Я тишком пішла, бо не хотіла налякати чимось стурбованого, на мій погляд, птаха. Раптом я наштовхнулася на маленький та колючий клубочок. То був їжачок, він насторожився, буцімто я хотіла його потривожити. (Це миле створіннячко збирало гриби). Якась несамовита іскорка радості спалахнула в душі, я продовжила свій шлях. Ідучи я помітила, що дівчинонька Осінь не забула про цей ліс, своїм чарівним пензликом фарбувала всі листочки у різнокольорові барви. Здавалося, наче самі дерева відчували цей незабутній настрій. Навіть небо не було таким похмурим, як усі минулі дні. Хмаринки з легкістю кружляли у небі, а саме небо посміхалося і бажало усього приємного. Сонце обіймало своїми промінцями землю, але не гріло.
Під кожним деревцем ховалися гриби. «Не бійтеся малі, я не буду виривати вас з коренем!» Мабуть гриби почули мої думки - я швидко почала знаходити їх. Але потім вони почали гратися в хованки, а я їх шукала.
Швидко промайнув час і я повинна була повертатися. Я палала бажанням відвідати цей ліс знову і знову.