До рідного народу Народе без пуття, без чести і поваги, Без правди в письменах, завітах предків диких, Ти, що постав єси з безумної одваги Гірких п’яниць, сіпак і розбишак великих!Єдиний в тебе скарб — прапращурівське слово, Закляв його Боян від кражі й чудоядства: Одно воно твого життя міцна основа, Певніша над усі потуги і багатства.Це голос праведний до тебе з домовини, Промова душ святих, що марно погибали В страшенних злигоднях двоїстої Руїни… Останню козаки твоїм тріюмфом звали.О варваре сліпий! Покинь тріюмфовати, Потуп ся, счервоній од сорома тяжкого: Бо мають всі твої сусіди що назвати Своїм, а ти своїм не назовеш нічого.Що не здобув єси мечем серед Руїни, Все взяв у тебе з рук премудро твій добродій: Шукаєш помацки десь іншої Вкраїни, І з материзною ховаєшся мов злодій.На-ж дзеркало: воно всесвітнє, визирайся, І зрозумій, який ти азіят мізерний, Розбоєм по світах широких не пишайся, Забудь свій манівець, козацький пролаз темний, І на культурну путь Владимерську вертайся.
В селі Артема вважали за дивака. Горілки не пив, до церкви його хіба що на налигачі тільки затягнеш, тяжко працював на маленькому клапті землі, що ледве могла прогодувати його сім'ю, а книжки купував. Бувало, на ярмарку люди, спродавшись, і до шинку заглянуть, а він — ні-ні. 1 замість того щоб, як годиться доброму господареві, хильнути чарку-другу й заспівати веселої, він купить на виторгувані гроші книжку з малюнками та так же на неї дивиться, так її рукою гладить, немовби хтозна-яке добро придбав! 1 вдома ввечері потім марно лій переводить, луплячи очі в ту книжку. А для чого то? Не пан же який, не піп, навіть не писар з розправи, а простий собі мужик! Хіба то мужицьке діло книжки читати!.. Головне ж, і до школи малим не ходив, а оповідали, що то п'яниця дяк із сусіднього села за шкалик горілки навчив його на біду літери складати. І ото відтоді Артем — як розуму рішився. І громади став ніби цуратись, усе, знай, сидить у своїй хаті, пучкою по рядках у книзі водить і губами ворушить. Ні, чисто тобі здитинився дядько!.. Проте, коли його жартома питав хто, що він там у тих книжках знайшов, Артем охоче розповідав. І сміялися ж потім люди, переказуючи один одному, як Артем вичитав у книгах, що японці, приміром, збирають по горах пташиний послід і тим послідом землю угноюють, а котрий японець багатіший, так той і оселедцями свою землю здобрює. А найбільше любив про птахів оповідати. І тут же й сам «голос міркував, немовби радився з кимось.
Відомий український письменник Всеволод Нестайко народився у м. Бердичеві у 1930 році у родині державних службовців. Після школи він закінчує філологічний факультет Київського державного університету, а потім працює у таких журналах, як «Барвінок» і «Дніпро» та у видавництві «Молодь». Разом з тим він займається творчістю і пише сценарії для кіно та дитячі твори. Найбільш відомими з цих творів є оповідання «Пригоди Грицька Половинки», «В країні сонячних зайчиків», «П’ятірка з хвостиком», «Незвичайні пригоди у лісовій школі», та, звичайно ж, «Тореадори з Васюківки». Оповідання і повісті й В. Нестайка перекладені багатьма мовами світу. З оповіданням «Тореадори з Васюківки» ми нещодавно познайомилися на уроках української літератури. Воно мені дуже сподобалося, бо це надзвичайно цікава історія, і події, описані автором, мене дуже захопили. Головними героями цього твору є звичайні школярі Ява Рень і Павлуша Загородній, які мешкають у селі Васюківка. Це справжні бешкетники, фантазери і порушники шкільної дисципліни. Але разом з цим – це дуже добрі і чуйні хлопці, які бажають іншим лише добра. Ява Рень – це відчайдушний енергійний хлопець. Але звідки ж взялося таке незвичайне ім’я – Ява? Так назвав себе сам хлопець, коли йому виповнилося лише півтора роки. Мале пискля хотіло сказати «Я – Ваня», а в нього вийшло лише «Ява». Ось і причепилося до хлопця, як реп’ях до собачого хвоста, оте «Ява». Справжнім ім’ям хлопця майже ніхто у селі не називав. У Яви було скуйовджене руде волосся і рясно вкрите веснянками обличчя. Хлоп�
Народе без пуття, без чести і поваги,
Без правди в письменах, завітах предків диких,
Ти, що постав єси з безумної одваги
Гірких п’яниць, сіпак і розбишак великих!Єдиний в тебе скарб — прапращурівське слово,
Закляв його Боян від кражі й чудоядства:
Одно воно твого життя міцна основа,
Певніша над усі потуги і багатства.Це голос праведний до тебе з домовини,
Промова душ святих, що марно погибали
В страшенних злигоднях двоїстої Руїни…
Останню козаки твоїм тріюмфом звали.О варваре сліпий! Покинь тріюмфовати,
Потуп ся, счервоній од сорома тяжкого:
Бо мають всі твої сусіди що назвати
Своїм, а ти своїм не назовеш нічого.Що не здобув єси мечем серед Руїни,
Все взяв у тебе з рук премудро твій добродій:
Шукаєш помацки десь іншої Вкраїни,
І з материзною ховаєшся мов злодій.На-ж дзеркало: воно всесвітнє, визирайся,
І зрозумій, який ти азіят мізерний,
Розбоєм по світах широких не пишайся,
Забудь свій манівець, козацький пролаз темний,
І на культурну путь Владимерську вертайся.