У цьому оповіданні автор говорить про гармонію стосунків людини з природою, про історію «дівочого серця». Сотникова дочка Орися – головна героїня однойменного оповідання. Вона була напрочуд гарною: «Повна да хороша на виду… всю господу звеселяла». Автор не описує її зовнішності, але весь час зосереджує увагу читача на тому, що врода її була рідкісною. Якось Орися з дівчатами поїхала прати білизну до Трубайла і саме там почула від старого козака Гриви старовинну легенду про кохання. За тією легендою, покохав молодий князь дівчину-красу, запропонував їй стати його дружиною, але дівчина тільки посміялась у відповідь. Розлючений князь взяв лук з плеча і почав тоді стріляти в золоторогих турів, які їй належали. Поранені тварини побігли до кручі «і всі шубовсть у воду». Усі каменем лягли на дно, «аж річку загатили». З того часу бідолашний князь так і блукає по пущі. І сотник Таволга, і старий Грива, і Орися та молодий вродливий козак, легендарна Турова круча і річка довкруг неї – то все різні вияви душі нашого народу, його історії, моралі та психології.
Та все-таки в центрі оповідання – внутрішній світ Орисі, глибоко ліричний, що сягає своїм корінням У сиву давнину народного буття. Дівчина схвильована розповіддю старого козака, вона проймається думкою про кохання, яке не має відповіді. Образи дівчини-краси і князя хвилюють її, змушують розмірковувати над подальшою долею та майбутнім коханням. Саме звідси, з дівочих мрій героїні, оце народнопісенне сприйняття природи. З дівочих мрій Орисі бере свій початок почуття світлого смутку, любові до нескінченного і таємничого світу, відчуття в природі, людях та легендарній минувшині чогось рідного, близького, дорогого і милого. Дивиться дівчина у воду і бачить, що хтось виїхав із пущі на сивому коні. Здається їй, що то князь з легенди, і вже «ось-ось заревуть і сунуться з річки зачаровані тури». Попрали дівчата білизну, поїхали додому, а там вже чекає красуню справжній князь – молодий козак. Із великою майстерністю описує Куліш заручини своєї улюбленої героїні. «Обняв козак Орисю, поцілував у тії губоньки, що наче з самого меду зліплені, і вклонились обоє низько, до самого долу, панотцеві».
Автор підкреслює душевну щирість дівчини, її повагу до старших, її працелюбність. Саме тому для Пантелеймона Куліша Орися є втіленням ідеалу української дівчини.
У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїдний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розповідає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”. Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор. Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво просимо в Щуроград”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією. Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!” На таких дещо моторошних думках хочемо завершити нашу оповідь. Усе інше нехай підкаже серце та прочитання пророчого “Місця для дракона” – другої книги із серії “Твори” Юрія Винничука.
У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїдний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розповідає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”. Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор. Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво просимо в Щуроград”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією. Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!” На таких дещо моторошних думках хочемо завершити нашу оповідь. Усе інше нехай підкаже серце та прочитання пророчого “Місця для дракона” – другої книги із серії “Твори” Юрія Винничука.
У цьому оповіданні автор говорить про гармонію стосунків людини з природою, про історію «дівочого серця». Сотникова дочка Орися – головна героїня однойменного оповідання. Вона була напрочуд гарною: «Повна да хороша на виду… всю господу звеселяла». Автор не описує її зовнішності, але весь час зосереджує увагу читача на тому, що врода її була рідкісною. Якось Орися з дівчатами поїхала прати білизну до Трубайла і саме там почула від старого козака Гриви старовинну легенду про кохання. За тією легендою, покохав молодий князь дівчину-красу, запропонував їй стати його дружиною, але дівчина тільки посміялась у відповідь. Розлючений князь взяв лук з плеча і почав тоді стріляти в золоторогих турів, які їй належали. Поранені тварини побігли до кручі «і всі шубовсть у воду». Усі каменем лягли на дно, «аж річку загатили». З того часу бідолашний князь так і блукає по пущі. І сотник Таволга, і старий Грива, і Орися та молодий вродливий козак, легендарна Турова круча і річка довкруг неї – то все різні вияви душі нашого народу, його історії, моралі та психології.
Та все-таки в центрі оповідання – внутрішній світ Орисі, глибоко ліричний, що сягає своїм корінням У сиву давнину народного буття. Дівчина схвильована розповіддю старого козака, вона проймається думкою про кохання, яке не має відповіді. Образи дівчини-краси і князя хвилюють її, змушують розмірковувати над подальшою долею та майбутнім коханням. Саме звідси, з дівочих мрій героїні, оце народнопісенне сприйняття природи. З дівочих мрій Орисі бере свій початок почуття світлого смутку, любові до нескінченного і таємничого світу, відчуття в природі, людях та легендарній минувшині чогось рідного, близького, дорогого і милого. Дивиться дівчина у воду і бачить, що хтось виїхав із пущі на сивому коні. Здається їй, що то князь з легенди, і вже «ось-ось заревуть і сунуться з річки зачаровані тури». Попрали дівчата білизну, поїхали додому, а там вже чекає красуню справжній князь – молодий козак. Із великою майстерністю описує Куліш заручини своєї улюбленої героїні. «Обняв козак Орисю, поцілував у тії губоньки, що наче з самого меду зліплені, і вклонились обоє низько, до самого долу, панотцеві».
Автор підкреслює душевну щирість дівчини, її повагу до старших, її працелюбність. Саме тому для Пантелеймона Куліша Орися є втіленням ідеалу української дівчини.