"Енеїду" Котляревсьокого по праву називають енциклопедією українських старожитностей. Так, у поемі зображено представників різних станів українського суспільства, народні звичаї й обряди, селянський і панський побут, міфи, легенди і вірування українців. Розповідь про троянців, карфагенян, сицилійців, рутульців, олімпійців-богів несе на собі ознаки українського колориту. Наші славні діди співали пісень про Сагайдачного та Січ, палили роменський тютюнець, носили шапки з решетилівських смушків. Вони виросли на українській землі, зокрема на Лівобережжі, про що свідчать назви населених пунктів у творі: Полтава, Опішня, Решетилівка, Лубни, Гадяч. У ватазі Енея ми натрапляємо і на українські імена: Педька, Терешка, Панька, Охріма, Леська, Олешка, Пархома тощо.Котляревський зумів зберегти у поемі дух козацької незалежності і це забезпечило їй неповторну й національну самобутність. У творі описані українські страви: галушки, лемішку, куліш; напої: сливянка, мед, горілка, сирівець, пиво. Зображено і український одяг (спідниця, запаска, очіпок), і народні ігри: журавель, хрещик, Панас, жгут. Цікаво, що Котляревський описав і вечорниці в пеклі, місцем яких була сільська хата. Там дівчата пряли, вишивали, розповідали казки, співали тощо. Вечорниці - це своєрідний університет культури на селі, де виблискує скарбниця людської мудрості. На вечорницях часто єдналися молоде українське подружжя.
Недаремно говорять: «Життя прожити — не поле перейти». І прожити своє життя без помилок не вдається нікому. Хоч існує прислів’я: «На чужих помилках вчаться», — але частіше люди вчаться на власних. Можливо, так краще відкладається у голові та серці. Але кожного разу, коли хочеш щось зробити, треба гарненько подумати. Часто емоції чи незнання справи не дають змоги все обдумати так, як хотілося б. Думаю, що саме емоції, бажання похизуватися перед товаришами рухали вчинками героя оповідання Є.Гуцала «Сім’я дикої качки». Юрко — міський хлопчик, який кожного літа приїжджає до бабусі в село. Тося — сільська дівчинка. їй дуже цікаво спілкуватися з Юрком, той розповідає про місто різні історії. Дівчинка вірить, не здогадуючись, що всі історії не зовсім правдиві. Одного разу діти побачили, як дика качка вела свій виводок до води. Зворушлива картина. Але в Юрка виникло бажання спіймати таку здобич.Не звертаючи уваги на розпачливий крик качки, він забрав пташенят. Не зважав хлопець і на прохання й пояснення Тосі, чому цього не можна робити. Юрко запевняв дівчинку, що буде турбуватися про пташок. А чи потрібна його турбота качатам? Звичайно, що ні. Хоча вдома хлопець знайшов ящик, насипав зерна, пташенята гинули на очах. Юркові набридло дивитися на маленьких. Він полишив їх і пішов звати сільських хлопців, щоб похизуватися своїм уловом. Тося вже не могла стримувати свої переживання. Дівчинка забрала знесилених каченят і понесла до води. Юрко не знайшовши пташенят, одразу зрозумів, куди вони поділися. Прибігши в ліс до ставка,хлопці побачили Тосю. Дівчинка, поклавши на воду пташенят, водила руками по воді. Хлопці кинулися їй до але сили покидали каченят.Дуже хочеться вірити, що сім’я дикої качки все ж таки вижила. Юрко запевняв себе, що вони живі і щасливі. І хоча тепер він точно відчував свою провинні шкодував про скоєне, але виправити помилку вже не міг. Тож недаремно говорять: «Сім раз відмір, а один раз відріж». Жахливий вчинок, якому не можна знайти виправдання. Хлопець вчинив нерозсудливо, не прислухався до слів Тосі. Треба любити і берегти природу, прислухатися до порад друзів. Не можна бавитися пташенятами, їжачками чи будь-якими іншими братами нашими меншими. Ми всі є частинкою природи.
