У XV столітті, а саме про ці часи йде мова у повісті О. Назарука «Роксоляна», український народ ще вважався безпросвітною темною масою, яка коротала свій вік у неволі. Цілком можливо, саме на знак того, що в нашому народі вже тоді були гідні постаті, які мали великі здібності, Бог послав нам Настю Лісовську, яка й стала за часів Османської імперії найвеличнішою постаттю у світовій історії. Правдивість цієї думки й стверджує роман про незвичайну жінку – Настю або Роксоляну.Насті вдалося зберегти риси характеру, притаманні українцям, навіть у турецькому полоні, далеко від рідної землі. Здається, що на недосяжну для звичайної української дівчини висоту вона зійшла завдяки музичному і літературному обдаруванню, винятковій силі волі, знанням і мудрості, набутим наполегливою працею, бо саме працьовитість є однією з найвиразніших рис українців.Без малого чотири десятиліття Роксоляна потрясала своєю діяльністю не тільки безмежну Османську імперію, а й усю Європу. Це був справжній тріумф звичайної української дівчини, дочки рогатинського священика. Вона постійно боролася за свою волю і гідність, за свою особистість, і, врешті-решт, виборола в цій боротьбі духовну перемогу. Ця перемога стала можливою тільки завдяки любові до рідного краю і пам’яті про українських предків. Надія і любов стали для Роксоляни тим порогом, що не дозволив османському оточенню поглинути Настю Лісовську, що до останніх днів вберігав її особистість.Роксоляна – величний символ України, а дівочі співанки, які доходили до неї з рідного Рогатина у Стамбул – символ її душевної чистоти, символ невтраченої пам’яті про рідну землю. Пізніше, уже збагативши свій розум філософією, набувши життєвого досвіду, Роксоляна зрозуміє, чому турки мають таку багату імперію, а в українців навіть своєї країни немає. Вона збагне, що продовж усіх років життя з султаном не забувала рідний край і робила все у дусі українського народу.В українському дусі Роксоляна прагнула виховати і своїх дітей, вона мріяла про те, що у своєму житті вони будуть керуватися саме українськими чеснотами. Адже, перебуваючи у Єгипті, Настя переконалася в тому, що свої святині є у кожного народу. Однак, наприкінці життя Роксоляна впевнилася, що її син не належить їй, бо народився він на турецькій землі, а українська земля йому невідома й чужа.Та будь що, а життя Насті Лісовської стало справжнім подвигом, адже цій жінці вдалося зробити багато корисного для людей, змінити погляди на жінку, зберегти багато людських життів і довести, що українська жінка настільки незвичайна, що може керувати навіть найбільшою у світі імперією.
ШРАМ (справжнє прізвище Чепурний) По одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду — старий «козарлюга». Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі, і вже сай вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетцу маном Остряницею, то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів ,і урядників над українцями, за наругу католиків і унітів над греко-руською вірою. Сидів він зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранку туркеню; проповідував він слово правди божої рибалкам і чабанам запорозьким; побував він на полі й на морі з низцями; видав не раз і не два смерть перед очима да й загартовався у воєнному ділі так, що як піднявсь на ляхів Хмельницький, то мав з його велику користь і підмогу. Ніхто краще його не ставав до бою; ніхто не крутив ляхам такого веремія... У тих-то случаях пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище. І в реєстрах-то, коли хочете знати, не Чепурним його записано. не раз дзвонив старий Шрам шаблею; далі, почуваючись, що вже не служить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи да й почав служити богові. Іванець Брюховецький Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: «Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний'» — озветься до його під веселий час, за чаркою. «Держись, Юру,— каже, бувало, синові,— держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає». От Юрусь і державсь його ради, і вже було, що скаже Іванець, те й свято. Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть...Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим. Тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький. Ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали!
Має він кермо зелене.
Ще сидіння та педалі…
Певно, ви його впізнали?
(Велосипед)
Якщо руки ваші в ваксі,
Якщо на ніс сіли клякси,
Хто тоді ваш перший друг,
Змиє бруд з лиця і рук?
(Вода)
Плине він, біжить, минає,
Нам його не вистачає.
Щойно осінь – вже зима,
Ось він був, а вже – нема.
(Час)
І солодкі, і кисленькі,
І довгасті, і кругленькі
До вподоби ви мені,
Соковиті та смачні.
Знають добре малюки:
Мова йде про…
(Ягідки)
Чистить курточку, штанці,
Чобітки і сап’янці…
Дуже працьовита тітка.
Здогадались, хто це?
(Щітка)