Максим Беркут — наймолодший син Захара, перейняв ідеали батька, хоробро б'ється у першій сутичці з монголами. Закоханий у боярську дочку — Мирославу. Максим виявив себе безстрашним лицарем і вольовим начальником. На хвилювання Тугара Вовка, що забив ведмедя, Максим із прямотою сказав, що коли б звір тримався купи, то й зграя вовків йому була б нестрашна. Як і батько, хлопець бачить незламну силу в єдності людей. Великий гнів і ненависть до зрадника виявив Максим під час збройного зіткнення тухольців із монголами, очоленими Тугаром. Героїчно бився Максим із ворогами. Його захоплюють у полон. Молодий Беркут обзиває Тугара зрадником, рабом Чінгісхана. Для юнака неволя гірше від смерті. Тугар Вовк радить напівмертвому хлопцеві перейти на службу до монголів, лише тоді він буде жити. Палкий патріот відповідає, що краще вмерти, ніж рятувати життя зрадою. Для нього рідний край, народ дорожчі за власне життя.
Объяснение:
Кожен з нас
нерідко бачить на вулицях молодих хлопчаків, одягнених в армійську форму. І тоді ми розуміємо: це солдати, це хлопці, які "виконують свій священний обов'язок" — служать Батьківщині, щодня готові стати на її захист.
Можна по-різному ставитися до факту служіння в арміїї. Немає, мабуть, такої людини, яка б не чула про страшних "дідів", що нібито знущаються над молодими солдатами, про жорстоких і злих офіцерів, про погане харчування, холодні казарми тощо. А ще слід врахувати, що із цивільного життя цих хлопців два роки викреслюються... Просто жах якийсь, а не армія!
Але на цю справу варто подивитися з іншого боку. Служіння Батьківщині в усі роки і століття вважалося справою благородною, вартою щирої подяки співвітчизників. Ще за часів Київської Русі чоловіків набирали до війська. Були такі, що вважали військову службу справою свого життя, професією, а відтак усе життя проводили на княжій службі. Були й такі чоловіки, які займалися хліборобством, скотарством, ремісництвом, не маючи бажання ставати княжими дружинниками. Однак у часи лихоліття, коли вороги загрожують рідній країні, піднімались на її захист усі русичі: і професійні військові, і цивільні громадяни. Адже вони розуміли, що захист рідної землі — це обов'язок кожного
е даремно ж письменниця дає їй прізвисько Туркеня. Вона запальна, рішуча, здатна на високі почуття, не розуміє брехні, не прощає зради. Сама також гине.Маруся Чурай Ліни Костенко не має нічого спільного із помстою, злочином. Вона – митець. її душа співає піснями народу. Вона здатна на страждання, на помсту – ні. Отруту героїня роману приготувала для себе, бо не могла більше складати пісні, душа боліла, покривджена Грицевою зрадою. Німий поет – то вже не поет. Маруся хотіла отруїти себе, а Гриць випив отруту випадково. Смерть коханого ще більшою мірою покріпила страждання. Після його смерті Маруся не написала жодної пісні, і навіть після того, як її виправдав суд, – померла, бо не виправдала сама себе.Для втілення своєї філософсько-естетичної концепції Ліна Костенко вдало вибрала нечасто вживаний жанр роману у віршах, який передбачає рівноправне поєднання епічного та ліричного начал. Це дало їй змогу прокласти емоційні «мости» між давниною і сьогоденням, не ризикуючи скотитися до публіцистичної декларативності.