Объяснение:
роки ХХ ст. історики називають періодом «українського відродження». Відродженням освіти,
мови, культури. Але ніде так не виявилися свіжі настрої, як у літературі. Хоча період цей був
коротким, він ознаменований багатьма яскравими особистостями, чиї імена довгий час
замовчувалися: М. Зеров, М. Куліш, С. Єфремов, М. Драй-Хмара, М. Хвильо вий...
Звертаючись до історії, бачимо, що невід’ємно від літературного процесу, розвивається й
літературна бібліографія України. Зусиллями українських бібліографів поступово вироблялися єдині
методологічні засади літературної бібліо графії, науково обгрунтовані принципи підготовки
бібліографічних видань. На той час побачила світ велика кількість посібників, що видавалися
окремими книгами, в журналах, альманахах як списки й огляди. У кожному літературно-художньому
та літературознавчому журналі існувала рубрика «Критика і бібліографія».
30-ті роки принесли зміни: знищувались найталановитіші, творчо продуктивні, незалежно мислячі.
«Розстріляне відродження» в літературі позначилося дуже яскраво: якщо розкрити томи «Української
літературної енциклопедії» і ознайомитися зі статтями про літературознавців, критиків, письменників
20-х років, бачимо таке: «Був репресований», «Реабілітований» або «...з 1930 р. жив у еміграції».
Думка про те, що продукція літературної творчості насамперед підлягає своїм власним законам, тобто
законам мистецтва, відкидається. Ідеологічний відбір літератури стає єдино вірним.
Вивчення творчості письменників того періоду потребує багато зусиль. Бібліографічні посібники
20-х років є необхідними при дослідженні творчості репресованих письменників, літературознавців.
Надзвичайно велику вагу має перший етап роботи – ознайомлення з літературою, збір матеріалів,
потріб них для всебічного висвітлення теми, іншими словами, – орга нізація джерелознавчої бази
дослідження. Якщо бібліографи візьмуть на себе виявлення бібліографічних джерел, це значно
Почавши поетичну творчість уже за чернігівського періоду, Тичина в атмосфері Києва першого року державного відродження України закінчив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети» (1918, фактично вийшла в 1919), в якій він дав своєрідну українську версію символізму, створив власний поетичний стиль, який отримав власну назву — «кларнетизм». Кларнетизм — це світоглядна естетична концепція Тичини, унікально виражена за до поетичних засобів (асонанс, алітерація, епітети, метафори). Перебуваючи в центрі революційних подій, Тичина написав книгу. Тому, що він стояв тоді понад партійними ідеологіями, йому вдалося дати в «Сонячних кларнетах» автентичний естетичний відбиток відродження своєї країни.
У кіноповісті письменник звертається до найтрагічніших сторінок із історії Великої Вітчизняної війни — до її початку та відступу радянських військ на схід. Цей твір є своєрідним літописом про найтяжчі, найгрізніші дні початку війни.
У центрі твору — трагічна доля хліборобської родини Лавріна Запорожця, що уособлює долю всього українського народу, зганьбленого, розтоптаного ворогом. Письменник розповідає про той жахливий час, коли під тиском ворога війська захисників не просто відступають — тікають, залишаючи на поталу непідготовлених беззбройних людей. Автор показує Україну в цей час у символічному образі Олесі, яка стоїть на роздоріжжі подій із своїм розпачем і горем. Що чекає її? Символічним у повісті є образ Христі Чепурної. У ньому автор узагальнив трагедію українського народу, що був кинутий на поталу фашистам, переніс усі найтяжчі випробування, масове фізичне нищення, вивезення до Німеччини на примусові роботи. На жаль, багатьох з тих, хто повернувся, на Батьківщині було названо зрадниками й засуджено. Є щось символічне і в обірваній мирній пісні Запорожців, яку вони вже неповним сімейним складом доспівають лише після війни. Показує письменник і розтерзане фашистами село під час окупації, що дає повне уявлення про муки всієї України. Читача приголомшує жахливий трагізм становища простого люду під час окупації: "Жінки кидались під поїзд, який, не зупиняючись, йшов своєю ходою", "німці клали в ряд і розстрілювали цілі родини, підпалювали хати", "вже не було кому ні плакати, ні проклинати..."
Олександр Довженко не був сталінською маріонеткою, тому його твір пронизаний багатогранністю, він висвітлює і реальні вчинки компартійних діячів, які залишали напризволяще український люд. Змальовуючи початок війни, письменник показує пекло подій, які з волі Сталіна і Гітлера розгорнулися в Україні. Осмислюючи трагічні колізії воєнної дійсності, Довженко критикує антигуманні помилки передвоєнного часу.
Засуджуючи війну, Олександр Довженко неодноразово виявляв свій великий гнів до загарбників, осмислював дух непокори всього українського народу. У творі утверджується висока ідея невмирущості української нації, високої моралі українців. Твір Довженка є своєрідним меморіалом українському народу.