Осінь – яскрава та чудова пора. Стільки фарб, скільки в цей період дарує природа не малює ні одна пора року. Багато художників беруть до рук пензля та намагаються передати неймовірні поєднання кольорів. Повітря становиться свіжим та все частіше похмуре небо плаче дощем. Після пекельного літа так хочеться вологості і мати природа з подякою віддає цю можливість.
Восени наступає час навчання, вулиці заповнюються учнями та студентами, прагнення до знань вітає в повітрі та вже самому хочеться взяти до рук підручник і знайти відповіді на питання, що обов’язково виникають у кожної людини. Дерева готуються до зимового сну і поступово змінюють колір свого листя. Весь пейзаж сяє золотом з відблиском червоного полум’я. Згодом відтінки змінюються та стають жовтогарячими.
Земля більш не бажає вбирати вологу та навіть маленький дощ утворює багнюку. На вулицях все більше дітей в гумових чоботах вимірюють глибину калюжі. Це дуже важливий процес, що і мене в дитинстві заволікав, тому гати цю картину дуже весело.
Осінні дні становляться коротшими, а ночі довшими. Вулиці наповнюються штучним світлом, а проводити вільний час з друзями виходить все менше. Стрімкий вітер зриває з дерев листя та несе його. Птахи відлітають в теплі краї. Буває можна гати велику кількість пташиних міграцій, що загороджують денне світло. Все менш з’являється бажання проводити час на вулиці, вечори становляться все холоднішими, вітер продуває наскрізь та часто ллє дощ.
Після літньої пори треба природу підготувати до тривалого зимового сну, саме осінь і є тим перехідним періодом підготовки. Ранню осінь ледве можна відчути, а пізня навпаки більш походить на зиму. В цей період протікає багато перевтілень та підготовки до зими. Тварини готують собі схованки та запаси, щоб пережити нелегкий період року. Кожна істота прискорює свій ритм життя.
Люди теж завжди поспішають, когось підганяє погода, а хтось не може наздогнати втрачений ритм життя після літньої відпустки. Для кожного своя осінь. Ця пора дивно та гармонійно переплітає неймовірну красу та яскравість пейзажу і легкий сум прощання з зеленню та теплом. Різноманітність погоди в осінній період випробовує людей та підготовлює до довгої зими.
Кохання є основою життя будь-якої людини. Це почуття, яке дарує сили на подолання перешкод, надію на щасливе майбутнє, віру в себе. Саме таке кохання відчували один до одного герої повісті М. Коцюбинського «Дорогою ціною». Та, як то кажуть у народі, «хто не має кохання, той не знає і горя»,
З самого початку своєї трагічної оповіді письменник примушує нас захоплюватися Остапом і Соломією, співчувати їм і переживати за них. Ці молоді люди щиро кохали один одного, але щастя не мали, бо спочатку їх розлучив бездушний лях, а потім господар і зовсім став погрожувати Остапові позбавленням життя.
У центрі повісті до останніх її сторінок залишалися ці герої: молодий та сміливий парубок Остап і заміжня жінка Соломія. Доведений до відчаю Остап врешті-решт вирішив втекти з рідного села і відправитися на пошуки кращої долі. Соломія була дуже засмучена звісткою про намір її коханого парубка втекти з села і відправитися аж за Дунай. «Тікаєш, покидаєш мене. І отсе я лишуся сама з тим осоружним чоловіком». Та безмежна любов Соломії до Остапа все ж перемогла її почуття: вона вже погодилася на все і прийняла рішення, наче відірвала від свого серця шматок: «Тікай, Остапе, тікай, серце». А згодом вона й сама вирішила втекти разом з коханим.
І як же треба було кохати, щоб покинути, хоча і не дуже радісний, але все ж таки рідний дім, щоб залишити відносно спокійне життя і відправитися за дорогим і єдиним Остапом. Яку ж треба було мати вірність, щоб піти назустріч невідомості, неймовірним труднощам і небезпекам, щоб піти світ за очі, аби тільки бути поряд зі своїм коханим.
На які тільки вчинки, вигадки і хитрощі здатна жінка, яка віддано і щиро кохає. Ось і Соломія обстригає свої коси, перевдягається у чоловічу одежу, а свій жіночий одяг, який зняла з себе, викидає у ставок коло села. Відчайдушної сили цій дівчині надає кохання, і Соломія стає справжньою героїнею. Під час небезпечної подорожі вона не розгублюється у найскладніших ситуаціях, вона скрізь рішуча, вміла і спритна. Вона знаходить у собі сили не перелякатися і не розгубитися, вона перев’язує Остапа, коли того ранять, саме вона шукає його в плавнях і врешті-решт врятовує.
Але найбільш героїчна вдача Соломії проявилася після арешту її коханого Остапа. Вона віддала все, що у неї залишалося, але це не до його врятувати. Та Соломія не западає духом, гарячково шукає вихід з ситуації і, здається, знаходить. Але її надзвичайно сміливому плану не судилося збутися. Рятуючи свого коханого від неволі, ця непересічна жінка загинула у бурхливих водах Дунаю.
Протягом усієї повісті ми захоплюємося Соломією, її нежіночою відвагою, мужністю та вірністю, самовідданістю та здатністю на самопожертву. І хоча почуття Остапа проявлялися по-чоловічому скупо, все ж зрозуміло, що він щиро кохав Соломію. А зостарівшись, в гудінні вітру він усе чув Соломіїн поклик: «Остапе!».
