XVII століття — складний час для України, сповнений численними трагічними історіями окремих людей. Саме тоді тисячі дівчат і юнаків потрапляли в полон до татар, а потім турків. І лише небагатьом українським красуням доля «посміхалася»: вони ставали дружинами своїх панів. Можливо, ті дівчата знаходили щастя в коханні, в материнстві, але так до кінця життя й залишалися заховані чадрою від усього світу, нікому не відомі, ніким не знані. їхнє життя обмежувалося стінами гарему, їхній світогляд зазнавав убивчої наруги під впливом чужинної культури й релігії, їхнє спілкування — розмови з чоловіком, іншими його дружинами та прислугою. Такими були закони мусульманства.
Тим більш дивовижною, аж до неправдоподібності, здається історія життя української дівчини Анастасії Лісовської, яка, не виділяючись вродою, змогла стати дружиною Сулеймана Пишного, десятого султана Османської імперії, відмовилась носити чадру і супроводжувати свого чоловіка у військових походах, навіть впливала на державну турецьку політику.
Образ Роксоляни (під цим іменем Настя Лісовська увійшла до історії) в романі Осипа Назарука поєднує і вигадку, й факти. Але найважливішим, що спробував відтворити письменник, на мою думку, є неоднозначність постаті української дівчини, що стала турецькою султанкою. Що привело її до влади? Розум? Так. Кохання? Так. Підступність? Так. Але чи маємо ми право, з точки зору сьогодення, хоча б якимось чином засуджувати дії Хасеке-Ель-Хуррем-Хатун (ще одне ім'я Роксоляни)? Чи могла вона в умовах середньовічного мусульманського світу чинити по-іншому? Можливо, вона просто намагалася вижити, захистити своїх дітей?
У будь-якому випадку Роксоляна заслуговує на пошану і пам'ять нащадків, адже її життя є яскравою ілюстрацією, як в умовах невідомого чужого світу людина не тільки не втратила оптимізму, але й досягла певних висот. Напевно, хтось скаже: «Фатум! Доля!» Можливо, але згадаймо, скільки зусиль доклала Настя, приміром, щоб здобути освіту, як виявила кмітливість у найскладніших розмовах (хоча б із монахом-відступником чи з мусульманськими мудрецями), скільки сміливості показала перед підданими падишаха, йдучи до його палат, скільки патріотизму виявила, відстоюючи своє право на віру тощо.
Тож пам'ятаймо історію й учімося з неї найкращого. А історія Роксоляни учить нас бути цілеспрямованими, одначе, зважати, що не завжди мета виправдовує засоби.
«Джури козака Швайки» – твір про сміливих та волелюбних героїв, які змогли вистояти у дуже складних обставинах.В романі йдеться про часи, коли на українську земля нападали численні загарбники - татари та творили свавілля польсько-литовські шляхтичі. Серед героїв - козак Пилип Швайка. Він є відчайдушним, спритним, невловимим козацьким вихідником, справжнім лицарем. Швайку поважають козаки і бояться вороги. Інші герої - хлопчики-джури (ті, хто допомагає козаку і навчається у нього, щоб у майбутньому стати казаком): Грицик, Санько-характерник, Демко Дурна Сила. Грицько та Санько вперше зустріли Швайку коли того шукали татари у озері, але він сховався. Швайка спочатку хоче їх відправити, але далі вони діють разом. Швайка знайомить їх зі своїм вірним другом - вовком Барвінком. Швайка та хлопці переживають багато пригод, неодноразово ризикують життям.
Леся Українка, видатна українська поетеса, із дитинства мріяла стати ...піаністкою. Вона бачила у музиці усе своє життя. Але музика стала для неї недосяжною через тяжку хворобу, яка переслідувала авторку ледь не з дитинства. Напевно, втрачена мрія — вже достатній привід зламатися і зневіритись. Чи привід шукати далі, самовдосконалюватись, боротись? Це та ситуація, коли особистий вибір людини (кому, зрештою, що до того, чи зневірилася б у житті ця молода дівчина, чи продовжила б шукати?) приніс неоціненно багато у культуру цілого народу. Музика була життям молодої дівчини. Коли мрія стала недосяжною, життя стаю музикою. Іноді, читаючи вірші Лесі Українки, особливо це стосується любовної та пейзажної лірики, мені вчуваються внутрішні мелодії текстів... насправді тексти поетеси звучать не тільки в звичайному розумінні поетичної ритміки, а й звучать якоюсь іншою мелодією, дійсно схожою на справжні ноти. Але не тільки краса лірики, не тільки сила духу письменниці робить її гідною захоплення. Хоча її цього було б більш ніж достатньо. Леся Українка — людина непересічної освіченості Вона чи не перша вивела українську літературу за межі суто національного контексту: вона переспівала у своїх творах мотиви європейської літератури (зокрема образ Дон Жуана). Але переспівала на свій лад. Леся Українка перша заговорила про особливе місце жінки, особливу роль жінки, а головне — право жінки. На творчість, на самореалізацію, на силу. Особливо ж на силу. І зреалізувала це право на силу так, як, мабуть, ніхто до неї і довгі роки після неї. Увесь життєвий й творчий шлях Лесі Українки видається мені втіленням якоїсь неземної жіночної сили — сили слова, музики, людського духу. Сили боротися і не здаватися, сили боротися мудро, а не жорстоко. Сили боротися не тільки із зовнішнім ворогом, а й із внутрішньою слабкістю. Своєю ж. Творчий спадок Лесі Українки неоціненний: філософська, соціальна, пейзажна, інтимна лірика, драми, переклади... Але мені здається, письменниця залишила нам ще одну спадщину, окрім творчої, яку не всі помічають, не всі говорять про неї: це спадщина власного прикладу, власної мудрості. Коли жінка стає сильною, зберігаючи всю красу і ніжність жінки. Або навіть не «стає сильною», бо це якось безособово, а робить себе сильною. Проблеми, поставлені авторкою у її творчості, є вічними й глибинними. Кожен має знайти відповідь для себе. Питання, як виховати у собі внутрішню силу — питання гак само вічне. Його так само кожен має вирішити для себе сам. Але життєвий шлях Лесі Українки — неоціненний приклад вирішення цього питання.
Тим більш дивовижною, аж до неправдоподібності, здається історія життя української дівчини Анастасії Лісовської, яка, не виділяючись вродою, змогла стати дружиною Сулеймана Пишного, десятого султана Османської імперії, відмовилась носити чадру і супроводжувати свого чоловіка у військових походах, навіть впливала на державну турецьку політику.
Образ Роксоляни (під цим іменем Настя Лісовська увійшла до історії) в романі Осипа Назарука поєднує і вигадку, й факти. Але найважливішим, що спробував відтворити письменник, на мою думку, є неоднозначність постаті української дівчини, що стала турецькою султанкою. Що привело її до влади? Розум? Так. Кохання? Так. Підступність? Так. Але чи маємо ми право, з точки зору сьогодення, хоча б якимось чином засуджувати дії Хасеке-Ель-Хуррем-Хатун (ще одне ім'я Роксоляни)? Чи могла вона в умовах середньовічного мусульманського світу чинити по-іншому? Можливо, вона просто намагалася вижити, захистити своїх дітей?
У будь-якому випадку Роксоляна заслуговує на пошану і пам'ять нащадків, адже її життя є яскравою ілюстрацією, як в умовах невідомого чужого світу людина не тільки не втратила оптимізму, але й досягла певних висот. Напевно, хтось скаже: «Фатум! Доля!» Можливо, але згадаймо, скільки зусиль доклала Настя, приміром, щоб здобути освіту, як виявила кмітливість у найскладніших розмовах (хоча б із монахом-відступником чи з мусульманськими мудрецями), скільки сміливості показала перед підданими падишаха, йдучи до його палат, скільки патріотизму виявила, відстоюючи своє право на віру тощо.
Тож пам'ятаймо історію й учімося з неї найкращого. А історія Роксоляни учить нас бути цілеспрямованими, одначе, зважати, що не завжди мета виправдовує засоби.