десять років солдатської неволі із царською "забороною писати і малювати" — найтрагічніша сторінка життя т. шевченка. знаючи, що він буде покараний, поет продовжує писати й малювати. "караюсь, мучусь, але не каюсь" — таким було його життєве кредо. криючись від стороннього ока, поет пише вірші, у яких — протест проти царського свавілля, готовність боротися до кінця.
провідними мотивами поезій періоду заслання були: сум за рідним краєм, самотність, боротьба за волю, за звільнення від самодержавства всіх народів, які жили в російській імперії.
поезію періоду заслання називають ще "невольничою поезією" т. шевченка. кожна з цих поезій народилася з поетової печалі, з невимовної журби і є частиною його серця:
нудьга і осінь. боже милий,
де ж заховатися мені?
що діяти? уже й гуляю
по цім аралу; і пишу
віршую нищечком, грішу.
однак мотив суму в творчості цього періоду — це не песимізм, бо сподівання
і зборюють журбу, а віра здолає зневіру. і в цілому оптимізм шевченка-невільника бере гору над песимізмом:
може, ще я подивлюся
на мою украї
може, ще я поділюся
словами-сльозами
з дібровами зеленими!
мало того, у багатьох творах, написаних у засланні, поет гостро критикує царизм. поема "царі" є найкращим тому свідченням:
бодай кати їх постинали,
отих царів, катів людських.
морока з ними, щоб ви знали.
у своїх поезіях того періоду поет правдиво показує і гнівно засуджує кріпосників, їх безчинства, моральну розбещеність. цей мотив звучить і в поезії "і виріс я на чужині", і в поемі "княжна". одним із кращих творів періоду заслання є поема "варнак", де стихійний протест селян проти панської кривди й наруги набуває особливої сили.
отже, ні тілесні недуги поета (ревматизм, цинга, хвороба очей), ні муштра, яка завдавала великих мук, фізичних страждань, не могли зломити його духу, його моральної високості. а поезії цих років свідчать про те, що борець за правду не схилив голови перед царем та його слугами. незважаючи на тяжкі обставини, т. шевченко писав поезії, сповнені антикріпосницьких, антицарських мотивів, бо завжди і скрізь поета хвилювала не стільки своя власна доля, скільки трагічна доля простого люду.
Амосов Микола Михайлович Народився 6 грудня 1913 року в сім'ї селян. Мама була повитухою, працювала в селі неподалік від міста Череповець. Батько пішов на війну 1914, а коли повернувся, то незабаром покинув сім'ю. З 12 до 18 років навчався в Череповці у школі, потім — там же — в механічному технікумі.З 1932 р. працював в Архангельську, начальником зміни робітників на електростанції при лісопильному заводі. 1934 — розпочав навчання в Заочному індустріальному інституті. 1935 — поступив в Архангельський медичний інститут, який закінчив з відзнакою1939. Паралельно з медициною продовжував навчання в заочному інституті. Темою для диплому обрав проект великого аероплана з паровою турбіною.1940 — отримав диплом інженера «із відзнакою». Після закінчення інституту і до початку Німецько-радянської війни працювавхірургом лікарні в Череповці. Працював у комісії з мобілізації, а через деякий час призначений головним хірургом у Польовий пересувний госпіталь. Після того працював хірургом в Москві.[Брянськ].1952 — переїхав до України в Київ, де проживе 49 років. У березні 1953 захистив докторську дисертацію з медицини на тему «Резекції легень при туберкульозі». З 1958 року починає співпрацювати з Інститутом кібернетики в галузі фізіологічних досліджень серця. 1963 — Амосов уперше у СРСР зробив протез мітрального клапана. З часом наукові дослідження М. Амосова, за його власними словами, сформувались в такі напрямки:Регулюючі системи організму — від хімії крові, через ендокринну і нервову системи до кори мозку.Механізми розуму і штучний інтелект.Психологія і моделі особистості.Соціологія і моделі суспільства.Глобальні проблеми людства.1962 — обраний членом-кореспондентом Академії медичних наук УРСР. В тому ж році отримав Ленінську премію, обраний депутатом Верховної Ради СРСР. З 1969 — академік Української Академії Наук.12 грудня 2002 року на 90-му році життя помер від інфаркту і похований на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 52а). 12 грудня 2003 року встановлений надгробний пам'ятник. Автори — скульптори Олександр Дяченко, Костянтин ЧудовськийМико́ла Миха́йлович Амо́сов (* 6 грудня 1913, Ольхово, сучасна Вологодська область, затоплено Рибінською ГЕС — † 12 грудня2002, Київ) — український лікар, учений в галузі медицини, біокібернетики; дійсний член НАНУ, директор Інституту серцево-судинної хірургії. У 2008 році він був визнаний другим після Ярослава Мудрого великим українцем за результатами опитування громадської думки Великі українці[1].
десять років солдатської неволі із царською "забороною писати і малювати" — найтрагічніша сторінка життя т. шевченка. знаючи, що він буде покараний, поет продовжує писати й малювати. "караюсь, мучусь, але не каюсь" — таким було його життєве кредо. криючись від стороннього ока, поет пише вірші, у яких — протест проти царського свавілля, готовність боротися до кінця.
провідними мотивами поезій періоду заслання були: сум за рідним краєм, самотність, боротьба за волю, за звільнення від самодержавства всіх народів, які жили в російській імперії.
поезію періоду заслання називають ще "невольничою поезією" т. шевченка. кожна з цих поезій народилася з поетової печалі, з невимовної журби і є частиною його серця:
нудьга і осінь. боже милий,
де ж заховатися мені?
що діяти? уже й гуляю
по цім аралу; і пишу
віршую нищечком, грішу.
однак мотив суму в творчості цього періоду — це не песимізм, бо сподівання
і зборюють журбу, а віра здолає зневіру. і в цілому оптимізм шевченка-невільника бере гору над песимізмом:
може, ще я подивлюся
на мою украї
може, ще я поділюся
словами-сльозами
з дібровами зеленими!
мало того, у багатьох творах, написаних у засланні, поет гостро критикує царизм. поема "царі" є найкращим тому свідченням:
бодай кати їх постинали,
отих царів, катів людських.
морока з ними, щоб ви знали.
у своїх поезіях того періоду поет правдиво показує і гнівно засуджує кріпосників, їх безчинства, моральну розбещеність. цей мотив звучить і в поезії "і виріс я на чужині", і в поемі "княжна". одним із кращих творів періоду заслання є поема "варнак", де стихійний протест селян проти панської кривди й наруги набуває особливої сили.
отже, ні тілесні недуги поета (ревматизм, цинга, хвороба очей), ні муштра, яка завдавала великих мук, фізичних страждань, не могли зломити його духу, його моральної високості. а поезії цих років свідчать про те, що борець за правду не схилив голови перед царем та його слугами. незважаючи на тяжкі обставини, т. шевченко писав поезії, сповнені антикріпосницьких, антицарських мотивів, бо завжди і скрізь поета хвилювала не стільки своя власна доля, скільки трагічна доля простого люду.