У неділю ми з батьками пішли гуляти у парк. Була та чарівна пора весни, коли дерева вже вкрилися зеленню, зацвів бузок, каштани. Повітря було ще прохолодне, але сонячне проміння, пробиваючись крізь рідкі хмаринки, припікало. Ми йшли алеєю, з усіх боків нас оточували каштани. їхні крони змикалися над нашими головами. Суцвіття каштанів нагадували запалені білі свічки і мали просто розкішний вигляд. Несподівано біля своїх ніг я побачила одну з таких свічок. Хтось зірвав квітуче диво і кинув. Ми пройшли ще кілька кроків і побачили грубо зламану гілочку клена з ще ніжними світло-зеленими незів’ялими листочками. Кому ж заманулося нівечити цю красу? Навряд чи ця людина хотіла зробити комусь приємність, принісши у дім каштанові суцвіття або гілку з кленовим листячком. Рослини були зірвані просто так, мимохідь, навіть не подумавши, навіщо це потрібно. Та й суцвіття каштанів швидко в’януть, тому ні краси, ні затишку у кімнаті не створять. Інша річ, бузок або черемха. До речі, в нашому парку є багато різних видів бузку, але і його, якщо вже ламають, то складається таке враження, наче тут пройшовся буревій.Якщо людина така байдужа до живої природи, чи можна стверджувати, що вона любить своє місто, вулицю, врешті-решт свою батьківщину? Адже від дбайливого ставлення до рослин залежить благополуччя парків, садів, лісів. Ось посадили на нашому шкільному квітнику розкішні жоржини, а хтось узяв і потайки викопав їх, тобто просто вкрав. Крадуть квіти на міських клумбах, а скільки дерев вирубано у місті нібито заради усіляких будівельних робіт. І в нашому дворі знищили з десяток старих тополь. Нових не насадили, а пні не здаються, пустили пагони.Природа - це краса, яка оточує нас завжди й усюди. Це зелене вбрання нашої країни. Збільшувати зелене багатство – означає по-справжньому любити батьківщину. Той самий каштан або клен – це не просто краса. Це – чисте повітря, помешкання для птахів. А втім, це й так усім відомо.
З давніх часів література і, зокрема, поезія відігравала важливу роль в житті людей. Змалку дитина чує колискові, народні пісні, вірші, які протягом віків створювали справжні майстри слова. Ми можемо не помічати цього, але поезія супроводжує весь наш життєвий шлях. Саме тому всіх поетів так хвилює тема призначення поета і поезії. Леся Українка, українська поетеса, відома далеко за межами нашої Батьківщини, в 1893 році написала поему "Давня казка". Хоча цей твір написаний досить просто для сприйняття, проблеми, яких торкається авторка, простими не назвеш. У центрі поеми Леся Українка зобразила поета, який у своїх піснях висловлює найзаповітніші мрії народу про волю та щастя. Прості люди любили й поважали поета: І не був поет самотнім, - До його малої хати Раз у раз ходила молодь Пісні-слова вислухати. З такої поваги та любові народу до співця можна зробити висновки, що той був дуже талановитий. А одного разу поет навіть написав серенаду на замовлення лицаря Бертольдо, за до якої багач завоював серце своєї коханої. Але не тільки для Бертольдо вірші поета відігравали велику роль. У них розповідалося про народне життя, тому весь народ запам'ятовував та повторював ці вірші. ... Співці по місті ходять І піснями люд морочать, Все про рівність і про волю У піснях вони торочать. Вже й по тюрмах їх саджають, Та ніщо не помагає, їх пісні ідуть по людях, Всяк пісні ті переймає. За сюжетом поеми, лицар Бертольдо з військом вирішив захопити неприступні мури одного з міст. Але місто було могутнім, а воїни Бертольдо вже втомилися. У цей час перед військом вийшли співці та заспівали пісню, написану головним героєм - поетом. Слова цієї пісні так надихнули воїнів, що вони продовжили боротьбу та захопили неприступне місто. Бертольдо пообіцяв поетові велику нагороду, але вчинив безчесно та обіцянку свою не виконав. Втім, поет не потребував якоїсь матеріальної нагороди за свої вірші, тому що ця велика людина була здатна на самопожертву заради інших. Він знав: що б з ним не сталося, його вірші будуть жити вічно. Навіть під час перебування у в'язниці поет відчував, що його думка лишилася на волі: Та й в темниці буду вільний, - Маю думи-чарівниці, Що для них немає в світі Ні застави, ні границі. І мого прудкого слова Не затримає темниця, Полетить воно по світі, Наче тая вільна птиця. На жаль, за життя поета його мрія про вільне життя народу не здійснилася, проте народ пам'ятав його та його творчість. Тема призначення поета і поезії - ось основа поеми Лесі Українки "Давня казка". Авторка переконливо доводить нам, що можливості правдивого поетичного слова безмежні. Для справжнього поета головне - не матеріальний світ та його перевага, а свобода слова та вільність думки.
Актуальність вибору Івана Вишенського в наш час (за поемою І. Франка "Іван Вишенський") Коли читаєш поему Івана Франка "Іван Вишенський", то відчуваєш, що кожний рядок, кожне її слово звернене до нас сьогоднішніх. Афонський чернець надзвичайною силою свого красномовства став на захист українства, виступив проти нищення народу, його віри і мови. І це був його вибір, який він зробив після порушення обітниці мовчати протягом десяти років. Ось він, немолодий самітник у печері на горі Афон, після довгої Молитви виходить із свого заточення, щоб подивитися на народження нового дня. Зворушено серце відкликається на тугу та біль за рідним українським краєм, бо він болів болем своєї України, страждав її стражданнями. У своїх посланнях і вченим мужам, і "простолюдинам Іван Вишенський звертається із закликом боронити національну гідність, не допускати пригнічення рідної мови, спотворення віри. Чи не перегукуються ці вимоги афонського самітника з актуальними вимогами сьогоденної української нації? Пройшли віки, а заклики до національної гідності і сьогодні на прапорах моєї країни. А питання про місце української мови в українській державі ще й досі дискутується у різних колах. Актуальними у наш час є й дорікання І. Вишенського владикам, що замість догляду за паствою пильнують лише свою вигоду. Закидав він і панству, яке зовсім відірвалося від народу. Хіба не вгадуються тут паралелі із сучасним українським суспільством? Ось у чому я вбачаю актуальність вибору Івана Вишенського в наш час. Щодо мене, то хотілося б повторити рядки із Франкової поеми, які можуть бути дороговказом кожному моєму співвітчизникові, що любить рідну землю: ...Дай мені братів любити І для них життя віддати!
