В останні роки люди мало радували собаку, але тепер, коли його тут зовсім не стало, самотність переросла в нестерпну муку. Собака, звичайно, сумуючи, не міг знати, що люди піднялися й залишили свої будинки, худобу, могили предків не з доброї волі і що не тільки село, яке Сабирли знав з цуценячих років, порожнє, але порожнє й сусіднє село, і третє, і п'ятє, і десятє, сотє, і так до самого моря, яке хлюпається з трьох сторін півострова».
Ці рядки з оповідання «Самотність» – одного з найбільш пронизливих творів, написаних коли-небудь про депортацію кримських татар. Належать вони Ервіну Умерову – талановитому письменнику з дуже драматичною долею.
Він народився 1 травня 1938 року в селі Яни-Сала Жовтневого району Кримської АРСР в родині вчителів. Через шість років після народження, 18 травня 1944 року, разом з сім'єю і своїм народом був депортований з Криму.
Сім'я Ервіна опинилася в Узбекистані, в населеному пункті Паласан Алти-Арикського району Ферганської області. Тяжкі враження дитинства в місцях вигнання назавжди врізалися в пам'ять майбутнього письменника... Після закінчення школи в 1957 році Ервін працював спочатку слюсарем-арматурником на нафтопереробному заводі, потім – інспектором районного статистичного управління. В цей же час почав публікуватися в газетах Узбекистану.
Його перша серйозна публікація – розповідь у збірці кримськотатарських письменників «Дні нашого життя», випущеній видавництвом художньої літератури Узбецької РСР до декади мистецтва і літератури Узбекистану в Москві в 1959 році. Ця збірка – перша після депортації, де були опубліковані твори кримськотатарських письменників – як маститих, так і зовсім молодих. Серед авторів були й ті, хто не повернувся з фронту, – Мамут Дібаг з оповіданням «У далекому селищі» і Еннан Алімов, загиблий в 1942 році, – автор зворушливої новели «Горлиця махає крилом».
КЛАС
Горіх