Відповідь:
Пояснення:Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку еони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: “Шнель, бидлото, шнель!” Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали
м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпцига.
Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхався: “Гут… кіндер… гут”. А коли німців повели в барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь
сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.
Місто давно не сердилося на німців, удови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин і дітей, часом приносили щось з одягу – старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів “фрау”.
– Шнель! Шнель!
У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.
Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість “шнеляти” простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.
Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли – сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху так. що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.
Одного ранку його знайшли під стіною барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.
– Бидлото, тобі що – немає нужника? – гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.
Коли зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.
Осінь видалася теплою, в кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном.
Була велика і кошлата, не квітка, а півсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я, простягла руку, щоб зірвати, і відсіпнула. Поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і зв’язаний нами хрест…
Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. У рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували:
– Ви не знаєте, де наш тато?..
БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА
Гер – нім. пан; шанобливе звертання в нім. мові до чоловіка.
Шнель – нім. швидко.
Гут – нім. добре.
Кі́ндер – нім. дитина.
Фра́у – нім. жінка.
Нужни́к – убиральня.
У давньогрецькому міфі про Пігмаліона розповідається про великого художника з острова Кіпр Пігмаліона. Він жив самотньо, не був одружений. І одного разу зробив зі слонової кістки статую дівчини, неймовірно прекрасної. Дивлячись на своє створіння, він милувався її красою й довершеністю й врешті-решт закохався у своє створіння. Скульптор звертався до неї зі словами, але вона залишалася німою. Тоді Пігмаліон на святі, яке проводилося на честь богині Афродіти, приніс у жертву богині телицю із золотистими рогами й звернувся до Афродіти з проханням дати йому за дружину дівчину таку ж прекрасну, як створена ним статуя. Полум'я жертовника одразу ж засяяло: це означало, що богиня почула слова Пігмаліона. Коли ж Пігмаліон повернувся додому, то побачив, що його прекрасна статуя ожила. Так богиня кохання дала Пігмаліону за дружину створену ним красиву дівчину.
Цей сюжет, оригінально переосмислений, поклав в основу своєї п'єси відомий англійський драматург Бернард Шоу. За версією, яку запропонував Б. Шоу, сучасним Пігмаліоном став відомий талановитий професор фонетики Генрі Хіггінс, а Галатеєю — звичайна лондонська квіткарка Еліза Дулітл. На цьому, з моєї точки зору, подібність із давньогрецьким міфом закінчується, бо й сучасна Галатея, і Пігмаліон у п'єсі Бернарда Шоу зовсім інші.
Подивимося спочатку на сучасного Пігмаліона — професора Хіггінса. Як і герой античного міфа, Хіггінс дуже талановитий і достатньо відомий у своїй галузі фахівець. Він досконало володіє своїм предметом, швидко й безпомилково, з точністю до шести миль може визначити, з якої місцевості походить людина. Настільки добре він знає всі англійські діалекти. Він автор кількох наукових праць, розробив свої власні ефективні методи навчання й подолання недоліків у вимові. Навчає, і досить успішно, правильній літературній вимові новоявлених мільйонерів. А на зароблені гроші займається науковою роботою в галузі фонетики. Але за характером Генрі Хіггінс людина нестримана й непостійна, хоча й незлоблива. Мова його — така бездоганна з точки зору фонетики й орфографії, пересипана лайками й іншими негарними словами. Поводиться він також не кращим чином: навіть рідна мати — леді Хіггінс — просить сина не заходити до неї у її прийомні дні. Проте він дуже честолюбна людина. Заключивши парі з полковником Пікері-нгом, теж мовознавцем, що за декілька місяців перетворить цю жалюгідну, замурзану квіткарку Елізу на світську леді, він жваво береться за роботу. А сама Еліза цікавить його лише як об'єкт експерименту. І не більше того. Навчаючи її хорошим манерам, прищеплюючи їй знання, знайомлячи зі світовою культурою, створюючи, власне кажучи, нову особистість, він сам поводиться далеко не по-джентльменськи. Лайка й брутальні слова так і сипляться з його вуст. А на Елізу він взагалі дивиться як на порожнє місце, зовсім не вбачаючи, що перед ним людина. Гордовитий і нетактовний, він навіть не хоче замислитися над тим, що поводить себе нечемно. І ні чудова врода Елізи, ні її феноменальні лінгвістичні здібності не можуть розтопити холодного серця Хіггінса. А коли експеримент було закінчено — Еліза блискуче витримала іспит — на великосвітському прийомі її дійсно прийняли за справжню герцогиню — Хіггінс стверджує, що саме він "створив" цю непокірну йому дівчину.
Дивіться також
"Пігмаліон" (повний текст)
"Пігмаліон" (скорочено)
Яким був задум автора п'єси "Пігмаліон"? (та інші запитання)
Біографія Джорджа Бернарда Шоу
"Такого чудового експерименту мені ще ніколи не вдавалося поставити", — каже Хіггінс, зовсім не зважаючи на те, що й матеріал, з якого він ліпив "своє створіння", був найвищого ґатунку, і якби не Еліза — цей талановитий, здібний, призвичаєний до праці учасник експерименту, то навряд чи Хіггінсу вдалося б виграти парі. Але експеримент закінчується, і Хіггінс втрачає до Елізи будь-який інтерес. "Більше я виробництвом герцогинь не займаюся", — каже він Пікерінгу. Як же далеко йому до Пігмаліона. До його високої, мрійливої душі, сповненої такого великого кохання, яке спроможне було навіть статую оживити!
ие:
а ничего если на русском, при необходимости переведёшь:
Человек с давних пор заботился о природе, да и являеться он сам её частью. Однако в последнее время люди стали не бережно относиться к природе и отрицательно на неё влиять. Однако он делает и всё возможное для того , чтобы и защитить её.
Например люди вымирающих животных и растений. Они создают специальный организации, где и пытаються сохранить их. Так же существуют группы людей, которые выступают против загрязнения атмосферы, против огромных фабрик заводов. специальные группы людей выступают за сохранение окружающей среды, выдвигая свои научные проэкты, свои митинги, высказывая своё недовольство по телевиденью и в средствах массовых информаций. многие люди добровольно вступают в благотворительные организации, дабы животным, бедствующим людям. Если люди не будут друг другу, то наврятли мы сможем существовать в этом мире. Только взаимо вниманеи, забота нам сохранить то что мы имеем.
ну если хочешь развивай мысль дальше..)))