У наші дні повертаються із забуття імена багатьох прославлених українців, які за часів Сталіна й застою були несправедливо звинувачені у націоналізмі. Серед них — талановитий поет, історик, перекладач, патріот Микола Вороний.
"Україно! Мамо люба!" — звертається поет до Вітчизни. Він, як справжній син своєї землі, любить і Україну, і її народ, у якого намагалися вкрасти і мову, і культуру, і Батьківщину. Саме цією любов'ю пройнята поема Вороного "Євшан-зілля" — патріотичний твір про вірність людини рідному краєві.
Чудово жилося ханському синові у князя Володимира. Хоча хлопчик був полоненим, але князь оточив його розкошами, тому згодом малий половець забув рідний степ і став чужу Руську землю за свою уважати. "І жилось тому хлоп'яті і безпечно, і вигідно".
Та ніяк не міг змиритися хан із втратою улюбленої дитини. Покликавши до себе гудця, нещасний батько попросив його відшукати втраченого сина, розказати йому про свої страждання, заспівати половецьку пісню, дати євшан-зілля, якщо не згадає син рідний степ.
Діставшись до Києва, гудець зустрівся з ханським сином, але звістка про батькову тугу залишила його байдужим. Не схвилювала хлопця й пісня про славні половецькі походи. Ніщо не зв'язувало його більше з рідною землею. Але коли гудець подав юнакові євшан-зілля, запах рідної землі, яким було напоєне чарівне зілля, вразив юнака у саме серце. Половець повернувся додому. А ми, українці?
Де ж того євшану взяти...
Червоне і чорне. Минуле і сьогодення — епоха Наполеона і період Реставрації. Кумиром для багатьох молодих людей початку XIX століття був Наполеон. В епоху Наполеона Жульєн Сорель міг би завдяки своїй енергії і волі прославитися на полі бою, вчинити подвиг — зробити військову кар'єру завдяки своїм особистим якостям. Він завжди носив із собою портрет Наполеона, всі свої дії і вчинки оцінював з погляду Наполеона, адже "...Бонапарт, безвісний і бідний поручик, зробився владикою світу за до шпаги..." Але в тому суспільстві, куди так пробивався наш герой, важливі тільки походження і гроші, людям його стану немає місця в "гарному суспільстві". Виступаючи на суді, Жульєн говорить: "...Я бачу тут людей, що забажають покарати і раз і назавжди зломити в моїй особі цю породу молодих людей низького походження, задавлених убогістю..."
Червоне і чорне. Революція і реакція. Жульєн Сорель мало схожий на революціонера на початку роману. І все-таки наприкінці роману, на суді, ми бачимо вже не просто злочинця або егоїста — ми бачимо викривача. "Бережися цієї молодої людини з енергійним характером... почнися знову революція, він усіх нас відправить на гільйотину", — говорить про Жульєна Сореля брат Матильди. Саме енергійність, напористість, рішучість і мужність головного героя дозволять йому виголосити на суді обвинувачувальну промову проти вищого суспільства.
Червоне і чорне. Воно в душі самого героя: жага подвигу, пошук себе, мрії про гарну освіту, про любов — і надмірне марнославство, користолюбство, прагнення пробитися, не гребуючи ніякими засобами; мрії про життя — і злочин, ешафот.
Жульєн Сорель хотів би, як його кумир Наполеон, прославитися за до шпаги, військовим, але часи Наполеона пройшли, а низьке походження Сореля не дозволить йому зробити кар'єру. І тоді він вирішує стати священиком, але не тому, що щиро вірить у Бога, а заради користі. І ще: він хоче довести всім — пану де Реналю, Вально, абату Пірару, маркізу де Ла-Молю та іншим, — що досягне своєї мети, зробить кар'єру.
Жульєн мріє про любов, але сам нікого по-справжньому не любить. Єдине почуття, яке він відчуває до людей вищого стану, — ненависть. І коли ж він нарешті розуміє, що кохає пані де Реналь і це почуття взаємне, він вирушає на ешафот.
"От уже воістину в людині уживаются дві істоти", — думає Жульєн, знаходячись у камері смертників.
Червоне і чорне. Мундир офіцера і сутана священика; кров пані де Реналь і жалобний одяг Матильди. Любов, каяття, віра, слухняність і страх, розпач, роздратування, лють...
Стендаль не пояснив нам, який зміст уклав він у назву свого роману, і кожен вільний розуміти цей зміст по-своєму.