Павлуша і Ява («насправді його Іваном звати») — «найкращі друзяки і напарники». Гострий на язик дід Салимон каже про них: «Одно… Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні».Павлуша і Ява роблять дошкульні витівки не тому, що злі за характером: їм хочеться, щоб про них «слава… гриміла на всю Васюківку, як радіо на Перше травня».Енергія фонтанує з хлопців, тому вони й вигадують різні «штуки – викаблуки». За характером Павлуша і Ява дуже схожі, але більшим винахідником і лідером у дружніх стосунках є Іван. Це він вигадав випустити «пугутькало» в клубі під час лекції на тему «Виховання дітей у сім’ї», влаштувати бій биків з головною «героїнею» коровою Контрибуцією, зробити підводного човна з напівзатопленої плоскодонки…За своїм характером хлопці добрі, сміливі та співчутливі до чужого горя: вони могли б не ризикувати здоров’ям і життям, коли почули з глибини колодязя «плаксиве щеняче скімління».Попри всі суперечки між друзями, Ява зважає на недавню хворобу Павлуші і спускається в колодязь: «…. в тебе була ангіна тиждень тому. Тобі не можна в колодязь», — каже він другові, коли вони вирішують, кому спускатися за цуценям. Крім того, Іван проявляє неабияку кмітливість, коли задіює в рятувальній операції і брус-перевагу, і вірьовку з прив’язаної кози. З того моменту друзів стало троє: Павлуша, Ява і Собакевич — цуценя, якого витягнули з колодязя.Як цікаво читати про всі веселі пригоди Павлуші та Яви — кмітливих та винахідливих героїв Всеволода Нестайка! Здається, що й сам автор такий же веселий, кумедний чоловік, що добре знається на дитячих характерах, з гумором, іронічно і одночасно з милуванням описує своїх героїв! КнигаВсеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки» стала моєю улюбленою, а герої пригод Павлуша і Ява — найкращими моїми друзями.
Розмірковуючи про свої твори, Шолом-Алейхем писав, що сприймає слово «роман» і як художній твір, і як історію кохання. У «Пісні над піснями», як у жодному з інших творів письменника, передане це розуміння роману, адже це оповідь про чаклунство, таїну зародження кохання і про його втрату. Роман Шолом-Алейхема нагадує поему про кохання, багату метафорами і символами. Кожна глава схожа на строфу ліричного вірша. «Юнацький роман» Шолом-Алейхема ліричний, сповнений світлого суму, посмішки, чарівності.
Перед нами — початок юного життя, коли найчарівніші мрії можуть здійснитися — і вже здійснюються у коханні Шимека і Бузі. Але закони світу не збігаються із внутрішніми законами людини, і мрійник Шимек виявляється надто слабким, щоб протистояти їм. Батько Шимека вважає, що син його зрадив заповіти давнини, але сам юнак розуміє, що трагедія його життя полягає у тому, що він не зміг втримати кохання, котре ще тільки зароджувалося, не звільнив свою царівну.
Твір Шолом-Алейхема має підзаголовок «юнацький роман», адже тема юнацтва, втілена у цьому романі, хвилювала письменника протягом усього його творчого шляху. У «Пісні над піснями» Шолом-Алейхем простежує долю своїх головних героїв від їхніх дитячих чарівних ігор і казок, коли почуття кохання лише зароджується, до дорослого життя, прощання з дитинством. У фіналі Шолом-Алейхем називає свій твір «істинним, скорботним романом»: кохання-чарівність — то лише останній сонячний промінь дитинства, порівняно з яким усе життя — призахідні сутінки.
Отже, твір Шолом-Алейхема — це роман про роман: ліричний роман про трагічний роман, про нездійсненне кохання. У дитинстві Шимек і Бузя були господарями свого світу: «наш дім — палац. Я — принц. Бузя — принцеса… це наше небо, наш вітерець, наші пташки — усе наше, наше, наше!». Вони були з’єднані у ньому, як закохані Соломон та Суламіт у біблійній «Пісні над піснями». Але Бузя уже в дитинстві зіткнулася із жорстокістю світу: батько її утонув, а мати покинула її.
Шимек відчуває ворожість світу, коли дитинство уже в минулому, а кохання втрачене: «наш двір уже не виноградник Царя Соломона, що в «Пісні над піснями». Колоди і дошки… вже не кедри і буки… Гора, що за синагогою, вже не гора Ливанська… Куди подівся мій юний, свіжий, ясний і світлий світ, мій світ із «Пісні над піснями»?». Навколишній світ втратив своє метафоричне, символічне звучання.
Оповідь ведеться від першої особи, і завдяки особливостям оповіді — зверненням до читача і повторам — читач стає слухачем, майже співбесідником автора. Оповідач час від часу повертає нас до початку роману, який був для нього початком, джерелом і прекрасної мрії, і невтоленної печалі,— адже «початок, найпечальніший початок, кращий за найрадісніший кінець».
Символіка і поетична мова роблять роман схожим на ліричний вірш: серед казкових володінь Шимека «великий луг, який тягнеться безкінечно, зеленим килимом укритий, жовтими ромашками вкритий, червоними квіточками уквітчаний».
Роман пройнятий не лише символікою біблійної «Пісні над піснями», але й фольклорними, авторськими символами: це образи казок із «Тисячі й однієї ночі», які Шимек розповідає Бузі (історії про царівну, країну карликів, політ над хмарами), вогники святкових свічок і пасхальні молитви, символи західного сонця, чарівної гірки. Образ сонця, як і біблійний образ Суламіти, пов’язаний із героїнею роману: «Хмаринка майнула по її прекрасному личку. І мені здається, ніби сонце раптово заховалося…Бузя перестала плакати, і вже ожило. Сонце сяяло, як і раніше». Образ Бузі, як сонце, освітлює життя ліричного героя, Шимека, але дівчина, ніби сонце, йде за горизонти: в останній частині роману Шимек залишається сам і може лише згадувати про свою ніжну Суламіт.
Мрія про ідеальне кохання залишається нереалізованою, але у фіналі оповідач знову повертається до початку свого роману і свого життя — адже «початок, найпечальніше начало, краще за найрадісніший кінець». Які радощі і печалі не принесе подальша доля герою роману, його чарівна дитяча казка залишиться в його пам’яті.
Ліричний роман Шолом-Алейхема — один із найпоетичніших творів єврейської літератури. «Пісня над піснями» написана прозою, але мова й образи уподібнюють твір до прекрасної пісні про кохання.
http://ukrtvory.ru/pisnya-nad-pisnyami-sholom-alejxema-lirichnij-i-simvolichnij-roman-pro-koxannya.h...
Лисиця побігла додому, наварила молочної каші з манної крупи, розмазала її по тарілці і дожидала гостя. Прийшов журавель, лисиця заходилась його угощать: «їж, їж, куме, не стісняйся, будь, як дома». Журавель нахилив голову до тарілки, довбав, довбав носом по тарілці, нічого не зачепив, у рот і одної крихотки не попало. А лисиця не дрімала, швиденько язиком лизь-лизь і живо спорожнила тарілку. Потім каже журавлеві: «Не положи гніву, куме, більше потчувать нічим, чим багата, тим і рада».
Журавель дуже розгнівався на лисицю за її безсовісну хитрощ, а нічого на це не сказав, а тільки подумав: «Погоди, я тебе угощу іще не так, будеш довго згадувать кума!»
Журавель, ідучи од лисиці, в свою чергу попрохав її до себе на обід: «Приходь же й ти, кумасю, до мене завтра,’ я приготую смачний обід». — «Добре, добре, прийду, твоя гостя».
Журавель добув кубушку з вузеньким горлом і глечик з широким горлом. В кубушку наложив рисової каші з маслом, а в глечик укинув мишу і стояв, дожидав гостю. Дивиться — мчиться лисиця. Він низько поклонився і каже: «Милості просю, кумасю, сідай обідать, у мене обід з двох блюд».
Почали вони обідать. Журавель раз по раз устромляв голову в кубушку і на весь рот ковтав кашу. А лисиця вертілась біля кубушки, хвостом виляла та тільки облизувалась, а каші дістать не могла. То понюха, то лизне край горла кубушки, то пильно подивиться всередину, а голову ніяк не можна було просунуть. Лисиця баче, що журавель уже доїда кашу, одійшла од кубушки і приступила до глечика. Побачивши в глечику мишу, сказала: «Ти, куме, доїдай кашу, а я приймусь за друге блюдо, аби швидше».
Лисиця кинулась до глечика і насилу всунула в нього свою голову, саме в горлі дуже туго йшла. Просунувши в горло голову, лисиця почала клацать зубами, ловила мишу. Мотала головою, поки миша попала їй в рот. Вона схрупала мишу і почала пригадувать, як їй ослобонить свою голову. Журавель доїв кашу і каже: «Не положи гніву, кумасю, угощать більше нічим, чим багат, тим і рад».
Лисиці стидно стало, що вона через свою жадобу влізла в глечик з головою і ніяк не може висунуть звідти голову, побрела од журавля вмісті з глечиком. Лисиця зблудила з дороги і поплелась, куди попало. Наткнулась вона на пастухів. Пастухи похватали кийки, окружили лисицю і почали її буздикать кийками. Вона куди не поткнеться — все на кийок наткнеться.
Пастухи добре-таки їй ребра напарили, хотіли до смерті вколотить, та один хлопець невзначай ударив кийком по глечикові і розбив його. Лисиці тоді видно стало, куди тікать, шмигнула од пастухів і помчалась що єсть духу, аж курява вставала.
З того часу дружба між журавлем і лисицею розсохлась. Лисиця утекла в ліс і вже більше з журавлем не зустрічалась.