Якось пастушок, погнавшись за козою, впав у провалля. Коли отямився, то побачив, що лежить на площі великого міста, кожен житель там будує свою вежу. Але ці вежі весь чась завалюються, бо кожен їх будує на свій лад.
Пастушок підійшов до одного чоловіка, й запитав, що це за місто, де можна було б щось поїсти, бо він був дуже голодним. Але на його питання ніхто не відповідав. Втративши надію знайти їжу, пастушок зустрів кволого дідуся, що стояв біля найнижчої, напіврозваленої вежі. Лише один дідусь сказав, що тут живуть самі яяни, які визнають лише своє “я” і запитань інших не чують.
Цей дідусь теж був чужинцем у цій країні. Але покинути її не міг, бо дуже слабкий і не мав сил іти далі. Він не мав сили будувати вежу, тому вона вже зовсім завалилася.
Пастушок сказав, що охоче до старому, аби йому дали щось поїсти. Дідусь розповів, що яянину ніхто не може догодити, бо тільки він сам усе найкраще знає й уміє.
Без звичайної їжі яяни обходяться, бо харчуються власним „я”. „Я” кожного із жителів країни таке невичерпне, що всі мешканці майже безсмертні. Дідусь запропонував хлопчикові взяти кельму для новоприбулих, та починати будівництво своєї вежі. Але пастушок не хотів стати яянином, тому спитав, як звідси вибратися.
Дід сказав, що є сім брам, через які можна вийти, сказавши слово “ти”. Але жоден із яян не може його вимовити.
Тоді пастушок взяв немічного дідуся собі на плечі й пішов до найближчої брами. Там вимовив чарівне слово й опинився серед рідних місць та скель. А за спиною в нього був не дід, а мішок із самоцвітами.
Ігор закликав русичів або «голову свою положити, або напитися шоломом з Дону». Раптовість нападу на ворога важила дуже багато. І в п'ятницю, 10 травня, русичі розбили половецькі війська, взяли великі багатства: «золото, і наволоки, і дорогі оксамити». Але автор наголошує, що не багатство було основною метою походу. Князь Ігор узяв собі тільки почесні військові клейноди — «черлен стяг, біла коругов, черлена гілка, сріберне ратище».
Другого дня хоробро билися Ігор та Всеволод. Битва була жорстокою, сили були нерівні. Князі Святослав Ольгович і десятилітній син Ігоря Олег загинули: «молоді два місяці, Олег і Святослав, тьмою там заволоклися і в морі потонули». Князя Ігоря було взято у полон.
Епізод утечі Ігоря з неволі надзвичайно поетичний, емоційний, напружений. Йому передували вагання князя: «Ігор спить, Ігор не спить, Ігор мислю поле мірить од великого Дону до малого Дінця». Природа наче відгукується на мольбу Ярославни, всієї Руської землі й допомагає князю: «Дятли стукотом путь до ріки вказують, солов'ї веселими піснями світ просвічають».
Услід Ігорю помчали половецькі хани Гзак і Кончак. Картини втечі порівнюються автором з перебігом подій у казках: князь «на бистрого коня метнувсь і скочив з нього сірим вовком... Полетів соколом над млою...»
Даремно переживав Ігор. Русичі радіють поверненню князя: «Землі раді І городи веселі». Так автор хоче показати спільність інтересів усіх руських лніщей.
«Слово о полку Ігоревім» пройнято ідеєю патріотизму, закликом до князів об'єднатися перед навалою ворога, перетворити Київську Русь на могутню монолітну централізовану державу. Утвердженню цієї думки підпорядковано й розкриття найкращих рис головного героя, найдорожчого духовного скарбу нашого народу — «Слова о полку Ігоревім».