Для поезії М.Вороного характерні глибокі філосовські роздуми,патріотизм і гаряче бажання бачити щасливим рідний народ,рідну Україну.
У поемі "Євшан-зілля" М. Вороний порушує проблему вірності людини рідному краєві,своєму народові.Використавши легенду про перебування сина половецького хана у полоні,його забуття про рідний край і батька,поет із болем у серці звертається до людей,які відцуралися від своєї батьківщини,які,потрапивши на чужу землю,забули рідну мову.Чимало синів і дочок України блукають по світу у пошуках щастя.Це до них звернені слова поета:
Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми,сконати
Ніж в землі чужій,ворожій,
В славі й шані пробувати.
У поемі "Євшан-зілля" в образі ханського сина бачимо тих українців,які шанують чужі звичаї і занедбали рідний край,які забули свої звичаї.Микола Вороний задає риторичне запитання:
Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить,-
Шлях у край свій повороту?!
Роздумуючи над поемою,я пригадала слова Т.Шевченка "Хто матір забуває,того Бог карає".Я переконана,Що горе тій людині,тому народові,який забуває своє коріння,свою мову,не дбає про свою країну.Тому проблема вірності людини рідному краю і народу не може не хвилювати людство у будь-які часи.
Ми,молоде покоління,піднімаємось у своєму духовному і національному зрості,крокуючи шляхами розбудови самостійної України,віддаємо всі сили на благо нашої країни,мріємо про свій вагомий внесок у цю справу.Ми любимо свою Батьківщину,свій народ,свою мову,а тому такі близькі нам слова поета:
За честь і правду все віддай,
Коли ти любиш рідний край!
Я гадаю,що тільки людина-патріот має право бути громадянином своєї нації,свого краю.Отже,я закликаю своїх ровесників бути вірними своєму народові,своїй країні.
Якби ви знали паничі,
Де люди плачуть, живучи,
То ви б елегій не творили
Та марне бога б не хвалили,
На наші сльози сміючись.
За що, не знаю, називають
Хатину в гаіі тихим раєм.
Я в хаті мучився колись,
Моіі там сльози пролились,
Найперші сльози! Я не знаю,
Чи єсть у бога люте зло,
Щоб у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!
Не називаю іі раєм,
Тіі хатиночки у гаіі
Над чистим ставом край села
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала
Свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тім гаю
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло. Там неволя.
Робота тяжкая, ніколи не дають.
Там матір добрую мою
Ще молодую- у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі)
Не витерпів лихоі долі
Умер на панщині. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята.Я до школи-
Носити воду школярам
Брати на панщину ходили,
Поки лоби іім поголили!
А сестри! Сестри! Горе вам,
Моі голубки, молодіі!
Для кого в світі живете?
Ви в наймах виросли чужіі,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й умрете!
Це уривок Т.Г.Шевченко Якби ви знали, паничі.
Головним героєм повісті є Захар Беркут. Він постає перед читачами справжнім народним героєм, патріотом Руської землі. Йому було за шістдесят років. Він мав сиве, довге
волосся і довгу бороду. Захар був сміливим, рішучим і мудрим. У селі він лікував людей. Створивши у селі трудову громаду, люди вибрали Захара Беркута ватажком.
Як прожив своє життя Беркут? Чим заслужив повагу своєї і сусідських громад? Відповіддю можуть стати його слова: «Життя лиш доти має вартість, доки чоловік може допомагати іншим». Громада - ось що було найголовнішим у його житті. Бажаючи принести їй користь, ще змолоду задумав він навчитися лікувати рани і досяг свого. Повернувся Захар зі своєї чотирирічної подорожі іншою людиною: не тільки набув цінних знань лікарських, а ще й життєвого досвіду сть і розум до йому осягнути, що тільки громадська єдність врятує простих селян від рабства боярського і князівського. Талановитий ватажок розвиває зв’язки із сусідніми селами, дбає про дружні стосунки і практичну користь. Через це його поважають і йдуть за порадою люди з ближніх сіл.
Всі його турботи й болі пов'язані з долею громади - долею Руської землі. Навіть уві сні не полишає його тривога, передчуття близької небезпеки. І коли вона прийшла, Захар не розгубився, бо був готовий до неї. Велика сила волі, мужність у боротьбі зі страшним ворогом, чесність Захара Беркута виразно помітні в його вчинках, насамперед рішеннях, які він приймає. Готуючи оборону долини, Захар Беркут орієнтує громаду на те, що їх завдання не лише відбити монголів, а знищити їх, бо недобитий ворог завдасть страждань та мук іншим народам. Він гордий за сина Максима, що допомагає йому в нелегкій боротьбі. Обидва вони зуміли підняти громаду та підготуватися разом з іншими тухольцями до знищення ворогів.
Не одразу прислухались тухольці до слів свого ватажка, не за одну мить зібралися з силами. Великих прикрощів завдали вони Беркутові, серце якого кипіло проти ворога ще й від думки про втрату сина Максима. Та перемогли глибока мудрість і розсудливість громади й Беркута. Цьому сприяла також підмога, що прийшла з верховин та з-за гір, і з нею — усвідомлення власної відповідальності за долю не лише своєї громади, а й сусідів, які з надією дивилися на тухольців.
Надзвичайну шляхетність і силу духу виявляє тухольський ватажок, коли довелося йому робити найважчий вибір - важити користь громади і життя свого найменшого сина. Як не важко було зробити це, але Захар чинить за велінням обов’язку, всіма силами тамуючи свій душевний біль. Не згоджується він і на брехню: «Беркути додержують свого слова навіть ворогові і зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров’ю».
Найвищий злет душі Захара Беркута — в його повчальних словах до громади, які виявилися пророчими. Мудрий старець переконує, що перемога прийшла до тухольців не лише завдяки зброї, вдалому використанню місцевості, а й забезпечена громадським ладом: «згодою і дружністю». То найбільша сила, яку слід пильно берегти, — повчав Захар.