ответ:
мирослава — дочка заможного боярина тугара вовка. багато дівчат із заможних родин стають розбещеними, слабкими, але не вона. її батько — сильний чоловік, «як дуб»-, і мирослава достойна його дочка.
“…попри все те мирослава ніколи не переставала бути женщиною і ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в ній у таку дивну, чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову,— той до віку не міг забути її лиця, її ходу, її голосу”
побачивши дівчину вперше, тухольці говорять про неї:
«от дівчина! тій не жаль би бути мужем. і певно, ліпший з неї би був муж, ніж її батько! » 1
тугар вовк робить велику помилку — зраджує рідну країну й об’єднується з ворогом. мирослава не згодна з батьком, для неї батьківщина понад усе, навіть дорожча за батька:
«я не піду дальше. я не стану зрадницею свого краю! я покину батька, коли не зможу відвести його від його проклятого наміру».
потрапивши в монгольський табір, вона й там не зрікається своїх ідеалів. коли батько просить її підійти, адже начальник монгольського війська ласкавий до них, вона жорстко одказує: «не хочу його ласки! »
мирослава — це сильна, мужня, незламна особистість, порядна, чесна й відверта дівчина. вона залишається вірною самій собі, своїм життєвим принципам та переконанням і не змінює їх у залежності від обставин, як її батько. і хоч любить вона свого батька, найголовніше для неї — це почуття громадянського обов’язку й вірність своїй батьківщині. батько її гине, й інакше не могло бути, адже це єдиний вихід для зрадника, а любляча мирослава залишається з максимом.
вона звертається до захара беркута з проханням прийняти її за дочку, бо «тугар вовк перестав бути моїм батьком, відколи зрадив свій край і пристав у службу монголів». мирослава полюбила простого селянського хлопця.
у цьому образі іван франко показав усі найкращі риси слов’янської жінки — незламну силу волі й мужність, а також щиру вірність, ніжність і палке любляче серце. в особі максима мирослава бачить усіх тухольців. мирослава — один із перших образів дівчини-патріотки в українській літературі.
объяснение:
як приклад можна розцінювати роман Олеся Гончара " Собор". Собор, зображений у романі, мабуть, найбільше схожий до козацької дерев'яної церкви уНовомосковську, яку, за легендою, в одну ніч побачив і зробив її макет з комишин Яків Погребняк з Нової Водолаги. Також прототипом міг служити і Дніпропетровський собор, споруджений приблизно у ті ж роки. ось фрагмент опису собору з цього твору :
Надто коли починає розповідати їй про той загадковий, білосніжний Тадж-Махал, що в одному місці оздоблений чорним каменем і той камінь співає. Не кожен почує те диво, але коли вслухатися добре — справді, ледве чутно співає: так вміло той камінь поставлено давніми індійськими майстрами. І досі таємницю їхню не розгадано: чому ж він співа? І вже обоє вслухаються мимоволі і в свій собор, що височить на майдані, тане верхами в сутіні неба, — часом чи не заспіває він теж, тихо, віддалено? Мовчить собор.
Не видно облупленості, іржі на банях, ніч скрадає на ньому всі травми часу.
Навколо вирують пристрасті, ламаються списи в щоденних баталіях, що їх ведуть будівничі з браконьєрами, а вій стоїть, думає свою одвічну думу. Про що вона? Все тут проходило перед ним, як перед свідком і перед суддею. Ще, здається, недавно рипіли гарби повз нього з снопами, клекотіла революція на цьому майдані соборному, дзвони калатали на сполох, кликали на сходки, на пожежі, то радісно, то тривожно будили передмістя, б'ючи пудовими язиками свою литу, з домішкою срібла мідь... Поглядом болю і туги востаннє дивилися на нього розширені очі дівчат-полонянок, коли їх тисячами гнали мимо собору в Німеччину. Ридання чув, і крики надій, і залізні гуркоти війни, і її, ще страшнішу тишу... Тепер велосипеди нічних змін нечутно обтікають його щодня і щоночі.
Все він бачить і бачив усе. Ярмарки вирували круг нього, яскраво гомоніли, бурунили, буйно сміялись червоним, сивіли шапками, саньми красувались в різьблених оздобах... Чи так уже воно й вищезло усе? Чи береже він у собі відгомін життя невмирущого, мигтіння списів запорозьких, різноголосся ярмаркового люду, жарти циганські, чвари прасолів, іржання коней продано-ображених, лоскітний сміх шинкарок щасливих, нічні шепоти закоханих, зоряні обійми й зачаття?.. Повен, повен всього! Темрявою ночі окутаний, зірок дістає шоломами своїх бань крутолобих. А сталь у печах клекоче, і коли плавку дають, шлак за Дніпром виливають, і все небо виповнюється загравною повінню, так що вершечки садків висвітяться карбовано, видні до кожного листочка, — в такий час од світла заводів враз вирине з темряви ночі й собор. І доки багряніє, дихає небо по всьому Наддніпров’ю, стоїть серед заводського селища весь освітлений, парусно-повний і чистий, як тоді у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів.