Якось я сидів на лавці в затінку яблуні і розглядав малюнки у свіжих журналах. З хати вийшла бабуся і запитала: — А листа від дядька Михайла нема? — Нема, бабусю, — відповів я. — Зате аж п'ять журналів і цілу купу газет поштарка принесла. Бабуся примостилася коло мене. Вона кінчиком хустини протерла скельця в окулярах, озброїла очі, взяла газету і промовила: — Що там у білому світі робиться? Я любив гати за старенькою, Коли та читала. її лице напружувалося, і тоді навіть на чолі і навколо очей розгладжувалися глибокі зморшки. Бабуся ставала якась урочиста, недоступна. Несподівано до нас звідкись долинуло: "Пі-пі-пі! Ш-пі-пі!" — Що це? — запитала бабуся, не відриваючи очей від газети. — Не знаю, — відповів я і озирнувся. Коли це знову: "Пі-пі-пі! Пі-пі-пі!" так жалібно. Бабуся зняла окуляри і подивилася вгору, туди, де над хатою висіли електричні проводи. — Глянь-но, — показала вона на дріт. А там, вишикувавшись рядочком, сиділи молоденькі ластівочки. Аж семеро. Сидять собі, крилечками махають, а як побачать батька-матір, то дзьобики розкривають. А ті підлітають до них і дзьоб до дзьоба — годують. Довго ми любувалися пташками. Раптом бабуся до мене: — Придивись-но, в тебе очі зіркіші, чи не горобчик коло ластів'ят примостився? Отой крайній, сьомий? Це він так кричить: "Пі-пі-пі"? І справді, то був горобчик, молоденький. Він, як і ластів'ята, то махав крильми, то широко розкривав дзьоба, то безутішно верещав, то кидався назустріч чужим батькам. Але, мабуть, старі ластівки швидко розпізнали непроханого гостя, бо весь час обминали його. — Бач, таке мале, а вже хитре, — промовила бабуся. — Видно, голод — не пан, як скрутить, ще й соловейком заспіваєш.
Кожен з нас в тому чи іншому віці замислюється над питанням: що ж таке справжня дружба? Більшість людей, яких ми вважаємо своїми друзями, насправді всього лише наші знайомі, тобто ті, кого ми виділяємо з оточуючого нас суспільства. Нам відомі їх турботи, їх проблеми, ми вважаємо їх близькими нам людьми, звертаємося до них за до самі охоче допомагаємо їм у важкі часи. Здавалося б, прекрасні відносини – але таки немає повного одкровення. Ми не довіряємо їм свої найпотаємніші думки. Якщо до них приходить успіх, ми не радіємо за них так, як за самих себе. Це не сторонні нам люди, між ними існує певна близькість. Але чи можна назвати це дружбою?Статус дружби можна привласнити тільки чесним, щирим стосункам, коли в них є взаємне почуття добра один до одного і готовність безкорисливо до в будь-яку хвилину плюс душевна близькість. Про дружбу можна міркувати вічно, як, наприклад, про сенс життя або про любов … Можна гати її, але мало кому дано її щиро відчути. Скажу просто: “Дружба потрібна!” Дружба дає щасливу можливість прийняти іншу людину такою, якою вона є, не намагаючись переробити її під себе, пристосувати до власних потреб. Дружба – це радість спілкування, заснована на довірі та впевненості в надійності друга.
А ще хочеться сказати, що помиляються ті, хто стверджують, що дружба, яка існувала в далекому минулому, зникла в сучасному світі. Світ завжди буде наповнюватися друзями, які будуть постійно дарувати нам радість. Цінуйте друзів, адже це найпрекрасніші люди! Вони будуть з вами протягом усього життя!
В последнее время для детей издается огромное количество книг – как те книги, что мы помним из своего детства, так и новые. Радует, что иной раз возрождают к жизни и забытые книги.
Мне очень жаль, что до сих пор ни одно русскоязычное издательство не взялось за переиздание замечательного произведения украинского писателя Всеволода Нестайко «Тореадоры из Васюковки». К счастью, электронный вариант доступен, а читающие по-украински могут купить книгу – в 2004 году ее переиздавали.
Эту книжку мне подарила знакомая, и это была, что называется, любовь с первого взгляда и на всю жизнь. Я сначала читала ее по-русски, а потом специально приобрела себе украинскую версию. И сразу хочу сказать: те, кто владеет украинским языком, должны обязательно прочитать ее в оригинале. Это такое удовольствие, что не передать словами! Пир души! Но и русский перевод вполне достойный. Понравилось, что переводчик сохранил некоторые украинизмы, которые нисколько не мешают пониманию, но между тем передают колорит и явно указывают на то, что место действия – Украина.
Жили-были на свете два закадычных друга: Ява Рень и Павлуша Завгородний. Это были такие хлопцы, что, как говорили односельчане « нет на них хорошего батога». Их проделкам, как мне кажется, могут позавидовать такие известные литературные озорники, как Карлсон, Эмиль из Леннеберги и Пеппи Длинныйчулок. По крайней мере, никого из них не угораздило заблудиться в кукурузе, отправиться на необитаемый остров, пытаться построить метро под сараем и устроить бой быков. Задумка про метро была просто грандиозная, самое главное – система оплаты: со всех 3 копейки, родственники бесплатно, а с учительницы математики – 5 копеек.
Но, как любая хорошая детская книга, «Тореадоры из Васюковки» - это не только смешной рассказ о проказах. Эта книга прежде всего о настоящей дружбе. Невольно хочется сравнить Яву и Павлушу с мушкетерами: пусть их всего лишь двое, но они показывают пример того, как надо дружить. Они в самом деле готовы друг за другом и в огонь, и в воду, делят вместе не только радости, но и печали.
Я считаю, что высшее мастерство детского писателя состоит в том, чтобы писать не о детях, а для детей. Когда я читала эту книгу в детстве, ни минуты не сомневалась, что эти истории о своей жизни рассказали сами главные герои. Да, на обложке стоит имя автора, взрослого человека, но об этом как-то забываешь.
— А листа від дядька Михайла нема?
— Нема, бабусю, — відповів я. — Зате аж п'ять журналів і цілу купу газет поштарка принесла.
Бабуся примостилася коло мене. Вона кінчиком хустини протерла скельця в окулярах, озброїла очі, взяла газету і промовила:
— Що там у білому світі робиться?
Я любив гати за старенькою, Коли та читала. її лице напружувалося, і тоді навіть на чолі і навколо очей розгладжувалися глибокі зморшки. Бабуся ставала якась урочиста, недоступна.
Несподівано до нас звідкись долинуло: "Пі-пі-пі! Ш-пі-пі!"
— Що це? — запитала бабуся, не відриваючи очей від газети.
— Не знаю, — відповів я і озирнувся.
Коли це знову: "Пі-пі-пі! Пі-пі-пі!" так жалібно.
Бабуся зняла окуляри і подивилася вгору, туди, де над хатою висіли електричні проводи.
— Глянь-но, — показала вона на дріт. А там, вишикувавшись рядочком, сиділи молоденькі ластівочки. Аж семеро.
Сидять собі, крилечками махають, а як побачать батька-матір, то дзьобики розкривають. А ті підлітають до них і дзьоб до дзьоба — годують.
Довго ми любувалися пташками. Раптом бабуся до мене:
— Придивись-но, в тебе очі зіркіші, чи не горобчик коло ластів'ят примостився? Отой крайній, сьомий? Це він так кричить: "Пі-пі-пі"?
І справді, то був горобчик, молоденький. Він, як і ластів'ята, то махав крильми, то широко розкривав дзьоба, то безутішно верещав, то кидався назустріч чужим батькам.
Але, мабуть, старі ластівки швидко розпізнали непроханого гостя, бо весь час обминали його.
— Бач, таке мале, а вже хитре, — промовила бабуся. — Видно, голод — не пан, як скрутить, ще й соловейком заспіваєш.