Вважають, що героїчні вчинки притаманні лише чоловікам. Але де не так. Є жінки, що теж здатні на такі дії. Саме таку жінку зображує Іван Якович Франко в повісті «Захар Беркут».Мирослава — дочка заможного боярина Тугара Вовка. Багато дівчат із заможних родин стають розбещеними, слабкими, але не вона. Її батько — сильний чоловік, «як дуб»-, і Мирослава достойна його дочка.Побачивши дівчину вперше, тухольці говорять про неї: «От дівчина! Тій не жаль би бути мужем. І певно, ліпший з неї би був муж, ніж її батько!» 1 Тугар Вовк робить велику помилку — зраджує рідну країну й об'єднується з ворогом. Мирослава не згодна з батьком, для неї Батьківщина понад усе, навіть дорожча за батька: «Я не піду дальше. Я не стану зрадницею свого краю! Я покину батька, коли не зможу відвести його від його проклятого наміру».Потрапивши в монгольський табір, вона й там не зрікається своїх ідеалів. Коли батько просить її підійти, адже начальник монгольського війська ласкавий до них, вона жорстко одказує: «Не хочу його ласки!»Мирослава — це сильна, мужня, незламна особистість. Вона стійка у своїх переконаннях і не змінює їх у залежності від обставин, як її батько. І хоч любить вЬна свого батька, найголовніше для неї — це почуття громадянського обов'язку й вірність своїй Батьківщині. Батько її гине, й інакше не могло бути, адже це єдиний вихід для зрадника, а любляча Мирослава залишається з Максимом і батьком називає вже Захара Беркута.У цьому образі Іван ЯковичФранко показав усі найкращі риси слов'янської жінки — незламну силу волі й мужність, а також щиру вірність, ніжність і палке любляче серце.
Дощик був дуже хвалькуватий. - Я - сильний. Мене усі бояться. І лише я з’являюся – усі швидко розбігаються, ховаються. – казав він. Сонечко посміхнулося та й мовило: - То неправда. Глянь навколо. Ось дітки бігають і зовсім тебе не бояться, а ось там звірятка повибігали і вмиваються. Розлютився Дощ та й полив як із відра. Усі вмить поховалися, позачиняли вікна, двері. - Ось так-то воно краще. – зрадів Дощик. - Ти вважаєш, що так буде краще? – запитало Сонечко. - Адже тепер ти зовсім один, немає навіть з ким погратися, побігати наввипередки. - Я не один – заперечив Дощик. – В мене безліч краплин. А ось ти завжди одне. І хоч яке ти лагідне до всіх, а друзів у тебе також немає. Глянуло сонечко із-за хмарки, освітила поляну в лісі, а там усюди квіточки дуже схожі на нього. Це були кульбабки. Вони попіднімали свої голівки і вітали Сонце. - Оці жовтенькі квіточки і є мої друзі. Бачиш, як їх багато, як вони мені раді? А ще ось там на полі соняхи попіднімали голівки. Чи не нагадують вони тобі когось? – хитро посміхнулося Сонечко. – І куди б я не повернуло – вони завжди мене супроводжують, хитають своїми головами, немов вітаються. Розлютився Дощ. Хотів ще сильніше полити, але усі краплини уже повтікали. Так і залишився він один. Соромно йому стало і сумно.
Характеристика Кайдаша "Широкі рукава закачалися до лік5тів, з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною." "Лице його було жовте, як віск" "Його голова стояла сива, аж біла, тільки брови чорніли на широкому блідому лиці та темні очі блищали, неначе у ямках, глибоко позападавших під бровами." Кайдашиха "Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима,з тонкими губами та блідним лицем." "По другий бік тину стояла баба Кайдашиха, висока та суха, неначе циганська голка, в запасці, в рясній білій, як сніг сорочці, в здоровій хустці на голові."
