У першій половині XIII століття монголо-татарські орди, очолювані Батиєм, захопили Київ і попрямували через Карпати в Угорщину. Вояка Батий вогнем і мечем плюндрував землю Галицької Русі. Але мужньо боронився український народ. Про один з епізодів героїчної боротьби наших далеких предків із монголо-татарською ордою розповідає Іван Франко в повісті "Захар Беркут". Служіння народові було метою життя дев'яносторічного Захара. Усе своє життя віддав він громаді. Дізнавшись про наближення ворога, Захар радить тухольцям не просто відбити, а розгромити монголо-татарів. Старого Беркута хвилює не тільки небезпека, що нависла над Тухлею, а й та небезпека, що загрожує сусідським селам. То ж, заручившись сусідською до послухавши поради Захара, громада вирішує розгромити ворога в тухольській долині. Саме в цю складну хвилину старий Беркут отримує звістку про те, що його син Максим живим захоплений у полон. Захар не йме віри дим словам: Максим краще дасть себе порубати, ніж віддасться в неволю. Але Максим боровся сміливо, і лише підступом та силою вдалося взяти його та закувати в залізні пута. На душі в Захара Беркута туга та тривога: небезпека загрожує громаді, син у полоні, як воно буде? Та чи здобудуть вони перемогу? Сама природа ніби передчуває біду: ревуть тури, виють вовки, навіть земля глухо стугонить. Захар Беркут усвідомлює свій обов'язок ватажка навіть тоді, коли боярин Тугар Вовк пропонує тухольцям випустити монголів із долини, а за це віддати полоненого Максима живим. Люди розуміють, який біль крає зараз батьківське серце Захара, і пропонують прийняти пропозицію. Але старий Беркут у цей час — насамперед громадський ватажок. Він відмовляється, тому що звільнені монголи обов'язково підуть нищити сусідів, які зовсім не готові до бою й зазнають ще страшніших втрат. Захар підкорює батьківські почуття громадським інтересам і твердо відповідає монгольському посланцеві: "Або ми всі загинемо, або ви всі — іншого вибору нема". У героїчній боротьбі тухольцям пощастило розбити монголо-татар, та залишилася ще купка ворогів, які потопали. Серед них були ворожий воєначальник Бурунда й Максим Беркут. Вороги просять відпустити їх в обмін на життя молодого Беркута. І цього разу Захар незламний. Приборкавши батьківські почуття, він розуміє, що звільнені монголи не простять загибелі свого війська й наведуть на Тухлю ще більшу силу. "Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю!" — каже старий Беркут і своєю рукою посилає величезний камінь у купу ворогів, де був і його син. Але не витримало серце батька: Захар "тремтів, мов мала дитина, і, закривши лице руками, ридав тяжко". Його можна зрозуміти. Але в грізний для народу час старий Беркут показав надзвичайну твердість, стійкість, силу духу. У своїй останній промові перед громадою Захар Беркут зазначає, що тухольці перемогли не лише завдяки зброї, а й за до мудрості, згуртованості, дружби. Слова старого Беркута звучать як заповіт нащадкам: "Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас". Іван Франко втілив в образі Захара Беркута мудрість народу, його прагнення жити в злагоді та мирній праці. Своєю повістю Великий Каменяр закликає нас любити свій народ і свою країну, яка стільки страждала, а ще більш за все цінувати згуртованість і єдність, які роблять будь-яку громаду непереможною.
Був колись собі такий великий характерник Шевченко, та такий, гір з ним ніхто не міг зрівнятися, їздив він, кажуть, скрізь по світу та збирав від панів різні листи — бумаги. Кажуть, що як умер він, то його привезли в домовині звідкілясь здалека в Україну, бо як умирав, то сказав, щоб поховали в степу на могилі, нібито в ріднім краю. От його привезли до тієї розкопаної могили, де коло зорового шляху стали здіймати з воза домовину, та й не здіймуть — така важка. Що не робили, ніяк не здіймуть, та мусили прикликати з села двадцять чесних дівок, та аж ті зняли її.
Але ж як розкрили її, то вона була повна різних бумаг, а його самого не було: та так її з тими бумагами закопали. Кажуть, що після хтось-то хотів ту могилу розкопати та забрати списи, бо з ними можна було б одібрати назад у людей ту землю, що у панів забрали після панщини, та у того чоловіка відібрало руки і ноги, то він і покинув докопувати.
Та Шевченко цей дуже клопотався за людей, що робили у панів панщину, і дуже домагався за них у царя, щоб той дав їм волю. А цар все-таки волі не дав. От раз він приходить до царя, його впустили в палати. Ввійшовши в палати, він хап за шапку та об землю трах, та й каже тоді цареві:
— Оце тільки й твоєї землі, що під моєю шапкою, а над всією землею пани царюють! Весь світ я їздив, а ніде не бачив, щоб так було гірко та важко жити людям, як в твоїм царстві.
