Явважаю, що чоловік мав би жити так як і жив не зважаючи на цю легенду про говорющу золоту рибу.ця пригода змінила б його життя раз і назавжди, оскільки він весь час вірив би в неї,і ловив,і ловив,і
Привіт ,Федько, як в тебе справи? У мене гарно. Я прочитала твір про тебе та дуже пишаюсь тобою.Але мене незвичайно засмутила кінцівка,бо вона дуже трагічна.Я дуже тобою пишаюсь.Мені подобається твоя сміливість,доброта,чесність,терпіння,милосердя(до Толика) Але мені не сподобались тво' батьки,бо вонитебе багато били і мені було тебе шкода.. Також мені дуже не сподобався Толя.Він,ніби твій друг,але насправді він-зла,егоїстична,бездушна та брехлива людина.Я буду брати з тебе приклад, я хочу щоб всі діти були такі-ж добрі як ти, але не такими бешкетниками. Бувай, Федько!
Соломія - мужня, вольова й ніжна жінка. Вона щиро кохає Остапа і є його вірною подругою, заради коханого «не кіс своїх», «вбралась у чоловічі штани та ладна була мандрувати» хоч на край світу. її мужність і воля набувають величезного вияву, коли разом з Остапом вона перебуває у плавнях. Незвичайну енергію виявляє жінка, коли перев’язує рану Остапові, волочить його з плавнів, дбає про його одужання. Пейзажні картини, використані автором, розкривають складність і трудність обставин, у яких доводилося Соломії боротися за життя Остапа, а відтак - за волю. Вольовий характер сильної жінки, коли вона відчула, що може не знайти тяжко пораненого Остапа, передається простими реченнями (або складносурядними) з багатьма дієсловами: «Соломія знесилилась і впала. їй стало душно. Піт краплями стікав по виду, груди важко дихали і очі блищали, як у звіра, що попався у лабети». У малюнках природи письменник здебільшого використовує чорні й червоні барви: чорні - при зображенні мороку, осінньої ночі, червоні - в картинах пожежі. Обидва кольори співзвучні переживанням Соломії. «Та ще коли б вона (Соломія) хоч могла бачити його рану, обличчя - їй, здається, не так би важко було. А то ся пітьма, сей чорний, клятий морок. Він оточав її з усіх сторін, слався перед очима, висів над головою, заповзав під шкіру, виповняв її всю та гнітив очі…».
