У 1840 році вийшла перша збірка творів Т. Г. Шевченка «Кобзар». Містила вона лише 8 поезій, а відкрившися віршем «Думи мої, думи мої», що став заспівом у творчості поета.
Саме його Т- Шевченко вважав програмним, бо роздумував у ньому про завдання поезії.
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері Сумними рядами?..
Свої поетичні твори Шевченко присвячував рідному краю, тому й називав їх по-народному «думами». Сумні ці думи, але правдиві та щирі. їх появу спричинило лихо — тяжке життя народу. Стаючи на тернистий шлях народного співця, поет бачить гірку долю закріпаченого народу. І несправедливість, що існує у світі, викликає у нього думи про те, чому одним судилося щастя, а іншим — тяжка праця, злигодні та горе. Хто винен? Ця думка не дає спокою ліричному героєві поезії.
Він тужить за рідним краєм. Йому гірко, боляче в розлуці з Україною. Він із сумом думає про те, що пропала давня козацька воля, народ стогне у панському ярмі. І за людей поет вболіває.
Кожен рядок містить почуття щирої схвильованості. Вірш сповнений гіркоти, болю, розчарування. Численні питальні речення та звертання надають поезії експресивності.
Свої думи поет посилає на далеку Україну, до простого народу. Адже його думи — як сироти, а сиріт тільки бідна людина, яка зазнала немало горя, голоду, злигоднів. Шевченко вірить, що ненька Україна привітає його «діток нерозумних, як свою дитину». І хоч у поезії згадується про смерть — «А я — тут загину» — в ній немає й нотки песимізму. Адже народ безсмертний, а доки житиме він, житимуть у ньому й думи поета.
Вірш «Думи мої, думи мої» передає Шевченкове розуміння ролі поета в суспільному житті. У часи лихоліть поет сумує разом із народом, переживає його горе — поневолення — як своє власне. Тому й стають його думи на папері «сумними рядами». Поет пише не для себе і не для розваги панства: він посилає своїх «дітей» на рідну Україну, до знедоленого, пригнобленого царизмом та кріпаччиною народу.
Вірш належить до громадянської лірики. У ньому передається не лише сум та туга, а й могутня сила народу. Глибокий ліризм твору та його пісенність приваблювали багатьох композиторів. Музику до нього писали С. Воробкевич, Я. Степовий, Є. Козак
Життя Кайдашів було більш-менш мирним, доки Карпо та Лаврін не оженилися. Після одруження синів починається нещадна боротьба за «твоє» і «моє». Кожен із синів вважає себе справжнім господарем. Сварки між ними ведуться за розділ батьківського господарства. Молодиці й собі готові повидирати одна одній очі за якісь мотовила чи кухлі. У цих постійних сварках проявляється дріб’язковість героїв. Син б’є батька, невістка виколює свекрусі око. І за що? За те, що при сварці Мотрина дитина розбила кухля Кайдашихи. І ось уже в обох хатах повно ґвалту: летять горщики та полумиски, кричать діти. Куди може піти Кайдаш, щоб не бачити бійок та не чути сварок? У шинок. Тут він виливає своє горе за чаркою. Це доводить його до білої гарячки, і він потопає майже у калюжі. Карпо стає грубою, черствою людиною, яка не поважає рідних батьків, але постійно відстоює своє право на «моє». «Ходім у волость,- каже Карпо братові,- бо я своєю часткою не поступлюся». Лаврін теж втрачає свою ліричну душу. Він, як і Карпо, вперто бореться за своє «моє». Гине і прекрасна душа Мелашки, яка потрапила в це пекло. Вона разом зі свекрухою щодня лається з Мотрею. Кайда-шиха готова з’їсти свою старшу невістку. Хто ж винен в тому, що люди з прекрасними рисами гинуть морально? Винен у цьому існуючий лад. В обставинах експлуататорського ладу ці риси і чудові здібності героїв не можуть розвиватися, вони гинуть під впливом соціального зла - приватної власності. Ці риси вдачі та здібності витрачаються не на користь суспільству, а на боротьбу за «твоє» і «моє». Ус ю свою енергію, свіжі сили зовсім молоді люди віддають сваркам, лайкам та бійкам. І навіщо цих безкінечних конфліктів? Усього цього можливо було б уникнути.Для початку досить того щоб вони почати висловлювати свої думки без галасу і постаралися б зрозуміти опонента, погодитися на перемир'я і відшкодувати збитки щоб у подальшій бесіді не нашкодити собі.
У 1840 році вийшла перша збірка творів Т. Г. Шевченка «Кобзар». Містила вона лише 8 поезій, а відкрившися віршем «Думи мої, думи мої», що став заспівом у творчості поета.
Саме його Т- Шевченко вважав програмним, бо роздумував у ньому про завдання поезії.
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері Сумними рядами?..
Свої поетичні твори Шевченко присвячував рідному краю, тому й називав їх по-народному «думами». Сумні ці думи, але правдиві та щирі. їх появу спричинило лихо — тяжке життя народу. Стаючи на тернистий шлях народного співця, поет бачить гірку долю закріпаченого народу. І несправедливість, що існує у світі, викликає у нього думи про те, чому одним судилося щастя, а іншим — тяжка праця, злигодні та горе. Хто винен? Ця думка не дає спокою ліричному героєві поезії.
Він тужить за рідним краєм. Йому гірко, боляче в розлуці з Україною. Він із сумом думає про те, що пропала давня козацька воля, народ стогне у панському ярмі. І за людей поет вболіває.
Кожен рядок містить почуття щирої схвильованості. Вірш сповнений гіркоти, болю, розчарування. Численні питальні речення та звертання надають поезії експресивності.
Свої думи поет посилає на далеку Україну, до простого народу. Адже його думи — як сироти, а сиріт тільки бідна людина, яка зазнала немало горя, голоду, злигоднів. Шевченко вірить, що ненька Україна привітає його «діток нерозумних, як свою дитину». І хоч у поезії згадується про смерть — «А я — тут загину» — в ній немає й нотки песимізму. Адже народ безсмертний, а доки житиме він, житимуть у ньому й думи поета.
Вірш «Думи мої, думи мої» передає Шевченкове розуміння ролі поета в суспільному житті. У часи лихоліть поет сумує разом із народом, переживає його горе — поневолення — як своє власне. Тому й стають його думи на папері «сумними рядами». Поет пише не для себе і не для розваги панства: він посилає своїх «дітей» на рідну Україну, до знедоленого, пригнобленого царизмом та кріпаччиною народу.
Вірш належить до громадянської лірики. У ньому передається не лише сум та туга, а й могутня сила народу. Глибокий ліризм твору та його пісенність приваблювали багатьох композиторів. Музику до нього писали С. Воробкевич, Я. Степовий, Є. Козак