Прототипом образу Івана Сили стала реальна людина — Іван Фірцак (сценічне ім’я — Кротон), якого на Закарпатті знають усі. Кротон довгі роки виступав із цирком, і своїми силовими номерами дивував усіх. Глядачі десятків країн аплодували атлетові, але, повернувшись на Україну, він змушений був виживати і за мізерну плату влаштовувати імпровізовані «гастролі» у дворах.
На жаль, ми такий народ, який не цінує своїх героїв, коли вони живі, але добре, що хоч і через сорок років після смерті богатиря про нього згадали небайдужі до історії країни люди. А те, що Іван Фірцак належить історії України, ні в кого не викликає сумнівів, адже протягом багатьох років він прославляв нашу країну у світі.
«Неймовірні пригоди Івана Сили», попри казкову форму, — твір про реальне життя, у якому поряд із благородством існує зажерливість і брехливість. О. Гавриш відтворив історію незаслужено забутого українського силача, але все-таки це художній твір, а тому в ньому діють придумані автором герої.
Іван Сила виріс серед чудової карпатської природи у великій родині. Батько вирядив хлопця з дому, бо не міг прогодувати малолітнього богатиря, адже той їв за чотирьох. Шукаючи долі в місті, Іван ще з перших самостійних кроків зазнав неприємних пригод: у поїзді «легенько потряс» нахабу, синка начальника, заступився за Міху Голого, вокального злодюжку, у місті знехотя переміг у вуличному бою знаного бійця. Звичайно ж, такий хлопчина не міг не звернути на себе увагу тренера Брякуса, який запросив хлопця до себе і вмовив тренуватися. Брякус заборонив горянину за копійки тягати мішки на вокзалі, давав хлопцеві гроші, тренував, щоб той не зашкодив здоров’ю, виховував у ньому риси майбутнього чемпіона. Загибель тренера вразила Івана, адже хлопець знову залишився сам на сам із життям у великому місті, яке він не розумів. Чесний, відкритий, благородний, Іван ще не раз потрапляв у халепи, але завжди знаходив достойний вихід із найскладніших ситуацій. Автор не погрішив проти закону жанру, адже в казках завжди перемагає добро і благородство.
вою долю проклинає,
Тяжко-важко плаче,
І ніхто того не чує,
Не знає й не бачить.
(Тарас Шевченко)
Іван Франко назвав «Наймичку» «безсмертним твором поетичним», що є найкращим доказом геніальності Тараса Григоровича Шевченка. Не останню роль тут відіграє тема, яку обрав для цієї поеми поет – тема споконвічна, тема складна. Українські жінки з давніх-давен були берегинями роду, захисницями сімейного вогнища. Від жінки залежало благополуччя родини, майбутнє дітей, щастя роду. Високі моральні цінності та духовні надбання роду споконвіку передавались із покоління в покоління саме завдяки матері. Жінка заслуговує на щастя, повагу та поклоніння. Проте замість щасливого життя, у повазі, мирі й злагоді, головна героя поеми Ганна живе у стражданнях та горі, вона живе у невимовних муках, без власної сім’ї та дому.
Події, про які оповідається в творі «Наймичка», не були чимось особливим для тогочасної Україні; це було досить типове, звичайнісіньке явище.
Перед нами є два твори про дівчину-покритку: «Катерина» та «Наймичка». Ганна, звичайно, не повторює повністю трагічну долю своєї попередниці, проте чи набагато кращим є її життя? У чомусь, звісно, їй пощастило: її дитину погодились всиновити багаті люди, вона живе поруч із своєю дитиною і може допомагати їй, слідкувати за її першими кроками.
Найбільша трагедія образу головної героїні полягає в тому, що вона, перебуваючи поруч із своєю дитиною, не може знайти в собі сили, аби розповісти про себе правду. Їй ніколи не судилось почути із вуст свого сина слово «мама» – таке буденне, таке звичне для усіх тих, хто вирощує своїх дітей сам. Вона не може сповна насолодитись материнством; Ганна відчуває дуже великий біль, її душа не має спокою, цим же й викликане її небажання та різка відмова стати посаженою матір’ю на весіллі свого сина, адже цю роль може виконувати лише чужа людина, а не рідна матір.
Ми не можемо ганити ім’я Ганни, не можемо її засуджувати, перед нами трагедія долі жіночої, жертовність материнська.
Іван Франко, висловлюючи свої думки щодо цього твору, писав: «Любов до дитини така могутня, що перемагає все інше, заставляє забути про себе саму, віддати своє життя не для хвилинної покути, але для довгої жертви на користь своєї дитини».
Образ Ганни – один з найвеличніших образів світової літератури.