Вовк Сіроманець образ вовка, його характеристика з повісті М. Вінграновського "Сіроманець":
найстаріший - «був найстарішим вовком у світі»
ватажок зграї - «все своє Сіроманче життя водив зграю»
взірець для молодих вовків - «молоді вовки мріяли пройти у нього бойову вовчу стратегію і тактику»
об’єкт марення молодих вовчиць - «він снився молодим вовчицям»
має вплив на інших - «коли ж нічого було їсти […], то й зграя сиділа позаду нього, кусаючи себе за хвости»
авторитетний - «і зграя мовчечки лягала»
Тобто можливо зробити висновку, що вовк сміливий, відважний, розумний, авторитетний, кмітливий.
Алеж читаючи «Тепер, на старість, вовк осліп. Бурхлива темнота зацарювала в його очах. Один лише нюх водив його по
світу, і кашляти вже почав», робимо поглиблення характеристики вовка: старий, сліпий, хворий, самотній, оскільки втратив усю свою зграю. З тексту дізнаємося, що вовкові сниться один і той самий сон: «срібні очі постріляних вовченят, постріляні вовчиці з білими зубами у землю, і снився він собі сам». Можна зробити висновок, що такий сон пов’язаний із нервовою напругою, сум’яттям, відчуттям чогось нездійсненного, значущого, що мало місце в житті, відчуттям утраченого. Вовк був ватажком зграї. Він був сильним, молодим, нездоланним. Усе це залишилося далеко позаду.
Объяснение:
Київ... Русь... Україна... Ці слова з глибокою шанобою і гордістю промовляє кожний свідомий українець, бо виражають вони духовну близкість до землі своїх батьків, родоводу українського, його славної і водночас трагічної історії. Ось уже понад XV століть височіє на дніпровських схилах золотоверхий Київ, якому випала історична місія стати «матір’ю міст руських», «відіграти важливу роль у формуванні однієї з найбільших держав середньовічної Європи — Київської Русі.
Софія Київська і Золоті ворота княжого міста, Видубецький монастир і Києво-Печерська лавра із залишками Успенського собору, старовинний Поділ і сивочолий Дніпро — все це духовні символи національної історії та культури, без яких не мислиться українська земля і шлях її народу в майбутнє.
Оглядаючи з висот київських пагорбів далекі простори поза Дніпром, дослуховуючись голосу віків, мимоволі замислюєшся: звідки ми пішли і чиї ми діти? Хто жив на наших землях кілька тисячоліть тому, і якою мовою спілкувалися наші предки? Хто були оті будівничі міст, храмів,
Пам’яток зодчества, що впродовж багатьох століть чарують нащадків своєю довершеністю й красою?.. Таких ще вповні не з’ясованих питань постає чимало, та відповідь на окремі з них ми можемо дати, адже нещодавно ознайомилися з творами, автори яких намагалися збагнути долю нашого багатостраждального народу, зриміше і відчутніше уявити картини минувщини. Зі сторінок оповідань і віршів дихає старовина, постає життя наших предків, миготять у стрімкому бігу коні, схрещуються списи, дзвенять шаблі... Без минулого немає майбутнього. У захоплюючу мандрівку по шляхах історії вирушимо ми на сьогоднішньому уроці, спробуємо перевірити ваше розуміння прочитаних творів усної народної творчості, історичної поеми О. Олеся.
