ответ:
пантелеймон куліш — видатний діяч української культури, письменник, критик, публіцист, етнограф і видавець, просвітитель і гуманіст, талановитий майстер слова. провідною темою творчості письменника була соціальна й національна доля українського народу, його мова й література, тобто так звана "українська ідея".
найбільшу та найціннішу частину спадщини письменника становить художня проза, зокрема "чорна рада" — перший український історичний роман. до "чорної ради" пантелеймон куліш додав підзаголовок "хроніка 1663 року". в основу роману покладені історичні події складних і важких часів другої половини xvii століття після смерті богдана хмельницького. ця доба відома в історії під назвою "руїни". україну тоді роздирали різні соціальні пристрасті й політичні орієнтації, що й призвели до чорної ради 1663 року. пишучи роман, письменник спирався на численні документи, наукові джерела, літописи, зокрема, "літопис самовидця". у романі діють реальні історичні особи — яким сомко, іван брюховецький. головний конфлікт твору — це боротьба за гетьманську булаву між сомком, якого підтримувала козацька старшина, та брюховецьким, що зумів улестити й повести за собою низове козацтво, селянську бідноту та міщанство. з історичною сюжетною лінією тісно переплітається інша — особиста — кохання лесі череванівни та петра шраменка. творча уява митця реально й живо змалювала нам багатьох персонажів, що не існували в дійсності. це черевань, кирило тур, леся, старий запорожець пугач та інші.
намагаючись дотримуватись історичної достовірності, пантелеймон куліш все ж таки не уник суб'єктивних оцінок. історичний роман не претендує на абсолютну правду, автор має право розкривати свої погляди на минуле. у "чорній раді" авторські симпатії на боці наказного гетьмана сомка та полковника шрама. саме козацьку старшину, яку представляють ці персонажі, письменник вважав тією політичною силою, що могла б забезпечити майбутнє процвітання україни.
объяснение:
Великої Вітчизняної війни був військовим кореспондентом. Після війни Андрій Самойлович працював у журналі «Дніпро». Здається, звичайний шлях радянського літератора. Але Малишко ні в якому разі не був тим, хто проміняв свій народ на пільги, даровані партійним квитком. І вірші поета переконливо доводять це.
У вірші «Марина в небі голубім…» Малишко звернувся до теми співця — пророка й учителя. Мова тут іде про Великого Кобзаря. Хмара пролітає над Україною, і лежить її шлях на схід, туди, де «над Каспієм горбатим» минали роки Шевченкового заслання. Що може бути більш піднесеним, ніж діалог двох поетів? Малишко лише сподівається на такий діалог. Хмара принесе в далекі краї справжні дощі, які впадуть саме туди, де ступав наш геніальний Кобзар:
«Тут шлях лежав і мліла спека.
Тут він за всіх переболів».
Доля Кобзаря, немов у дзеркалі, відбила долю всього народу. І пам’ять про Шевченкову славу робить нас тими, ким ми повинні бути — українським народом.
«Палають вогні при дорозі…». Поетична уява Андрія Малишка оживляє в цьому вірші події давніх часів — набіг татар на Україну. Вороги ділять награбоване:
«Бери собі матір із дітьми,
Отару овець і волів.
— Віддай мені шаблю-дамаску,
Як сам ватажок повелів».
Біль і гнів відчувається в цьому вірші. Малишко дуже стисло і яскраво подає картину набігу, кожна деталь тут працює на створення образу. «Палають вогні при дорозі…» ще раз доводить нам близькість поета до народу, адже будова й поетичні особливості вірша нагадують народні пісні та балади. Недовго торжествують розбійники. Козаки під проводом Петра Сагайдачного сповна відплачують за смерть і ганьбу, за сльози матерів та дітей:
«І шаблі скреснули і впали,
І порох покрив сіножать.
Татарські порубані кості
Під сонцем палючим лежать».
Андрій Малишко розумів велич людини праці, красу хліборобського труда, святість родової пам’яті. Ось кілька прикладів.
«Лист до гречки» — це звертання селянського сина до рідної природи. Звичайне, те, що ми звикли бачити щодня, насправді зовсім не є звичайним: зростання врожаю є подією вселенського масштабу. І поет захоплений красою й величчю «гречаної доброти». Малишко називає цей злак дочкою гречкосіїв. Мотори комбайнів урізаються в майбутнє. Вічний кругообіг продовжується. Людина збирає врожай.
«Правда» — більш складний вірш. Тут автор розмірковує про витоки людської мудрості й шляхи її досягнення. Материн заповіт проголошує, що мудрість має власні закони. Мудрість нерозривно пов’язана з правдою:
«А правда лише одна — вона колюча,
Гірка й жорстока. І завжди в біді».
Людина повинна боронити правду, не жаліючи себе:
«Упавши, встань,
І знов іди, і знов шукай її».
Правда може бути жорстокою, а мудрість — важкою. Але людина повинна намагатися досягти мудрості, аби було кому зберігати правду у світі.
«Пісня про рушник». Доля благословила цей чудовий ліричний вірш, йому судилося стати улюбленою піснею українців. Мабуть, кожен пам’ятає хоч декілька рядків з «Пісні про рушник»:
«І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала».
Мати особливо вшанована в Україні: це символ душевної щедрості, величі, безмежної відданості. Хто як не мати подарує людині щастя й добру долю? Рушник — це символ, який походить з народнопісенної традиції. Усе тепло свого великого серця поет укладає в рядки цієї поезії. Художні деталі «Пісні про рушник» підібрані дуже досконало: «незрадлива материнська ласкава усмішка», «засмучені очі хороші». Ці епітети створюють образ матері — берегині роду, тієї, хто опікується долею України.
Не судилося Малишкові побачити нашу незалежну державу. Але у віршах цього талановитого лірика є немало передчуттів. І саме вони істинні. І лише вони є пророчими, говорячи правду про майбутнє України й українців.