Українську літературу від кінця 18 ст. називають новою. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нового героя й нового мовного оформлення - твори, на відміну від давніх, написані українською літературною мовою.
Література кінця 18 -40-х років 19 ст. характеризується новим поглядом на народ як позитивного героя художнього твору, що зумовило й відповідну систему художніх засобів.
Джерелом оновлення і змісту, і форми стала народна поезія. Записи народних пісень, уміщені у збірниках М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срезневського, продемонстрували високі художні можливості народнопоетичного слова. На основі живого народнорозмовного джерела постала літературна мова першозразок якої подав І. Котляревський у своїй «Енеїді». Основні творчі методи літератури цього періоду - це просвітительський реалізм і романтизм; основні жанри -бурлескно-травестійна поема, байка, балада, соціально-побутова п’єса, сентиментальна повість.
нам судилося жити в час, коли немодно і навіть соромно говорити про загальнолюдські цінності, коли успішність людини вимірюється не здобутками, а грошовими рахунками, коли людська свідомість з народження зомбується телебаченням, а комп’ютери та інтернет паралізують не лише мозок, а й душу. у наш час молодь спілкується sms-ками та простими реченнями, поважає думку лише однолітків, а всіх дорослих вважає відсталими «стариками». тому поетичні рядки підлітків, хай навіть невпевнені та недосконалі, але сучасні й актуальні, сприймаються молодими людьми значно привітніше і зацікавленіше, ніж найнеперевершеніша поезія геніїв.
майже всі відомі українські письменники, починаючи з тараса шевченка і закінчуючи ліною костенко, жили для того, щоб сьогодні ми сиділи за партами і слухали уроки рідною мовою, щоб кожен з нас міг пишатися своїм громадянством, щоб над світом лункою мелодією щастя дзвеніло горде наймення – україна! поети творили в часи, коли було заборонено писати українською. вони закликали палко і пристрасно любити найдорожче в житті – свою батьківщину. цим самим митці зберегли мову, вистраждали суверенітет держави, і все це – для нас. але що робимо ми? ! ми свідомо знищуємо те, що здобувалося століттями, віками. так, формально україна є незалежною, та коли поглянемо на сьогодення, то зустрінемося з суцільними парадоксами: державна мова в нас менше захищена, ніж мови національних меншин, український народ у своїй країні має менше прав, ніж грошовиті іноземці, закони пишуться під замовлення олігархів. все це не залишає нікого байдужим, і я – не виняток. всі свої переживання, роздуми про долю держави я вилила у поезію «ох, не однаково мені» — власний переспів вірша т. шевченка.
ох, не однаково мені
стою я на дніпровій кручі,
святій, тарасовій горі.
внизу – дніпро, гаї співучі,
та щось невесело мені.
закрий, тарасе, свої очі
і на вкраїну не дивись.
мабуть, не так взивав до бога,
не так за неї ти моливсь.
нема тут ляхів і монголів,
і безліч війн пережили,
та власні правнуки погані
убогу матір розп’яли.
мені однаково, чи будуть
нас поважати у кремлі,
чи не забуде рідну мову
земляк якийсь на чужині,
та не однаково мені,
як слово рідне забуваєм
на власній, не чужій землі,
як про історію народу
питаєм думки в москалів.
ні, не однаково мені,
коли дніпро вже за парканом,
коли полісся – зона лиха,
коли молитва за вкраїну
вже зовсім квола, зовсім тиха.
тепер наш київ – не зелений,
карпати – голі та сумні,
а вечорами біля хати
вже не співають солов’ї.
ні, не однаково мені,
що батька й матір забуваєм,
що ми в європі – прохачі,
що україну розриваєм.
ох, не однаково мені.
