Відповідь:
У цьому світі для кожної людини важливо бути почутою іншою людиною, відчувати, що ти не сам у житті, що в тебе є підтримка. Тому найстрашніше, коли люди, що знаходяться поряд, не йдуть назустріч один одному, не помічають чужих проблем і тривог. Проблему егоїстичного ставлення до оточуючих порушує в "Казці про яян" Емма Андієвська — надзвичайно неординарна поетеса й письменниця нашого часу.
Цей твір нескладний за сюжетом, лаконічно викладений, але надзвичайно глибокий за змістом, спонукає до філософських роздумів. Саме тому "Казку про яян" можна назвати притчею-казкою. Пастушок, перестрибуючи по скелях за козою, падає в провалля, а коли отямлюється, опиняється в загадковому місті, вулиці якого складаються з недобудованих веж. На запитання пастушка жителі міста не відповідають, вони зайняті тільки собою. Кожний будує сам свою вежу. У цьому контексті згадується й відома біблійна Вавилонська вежа, яку пихаті будівники хотіли звести вище неба. Бог розгнівався і змішав мови людей, які перестали розуміти один одного й розійшлися по всьому світу, кинувши будівництво. Так само й жителі казкового міста ніби покарані за свій егоїзм. Вони знають тільки своє "я" і чують лише себе. Тільки себе кожний яянин вважає найрозумнішим.
Єдиний житель міста, що має найнижчу вежу, чує пастушка. Це дідок, який знесилився, втратив внутрішні підпори, що тримають кожного яянина. Старий розповідає, що харчуються яяни виключно власним "я", і вихід з міста може знайти лише людина, що зможе сказати одній із брам "ти". Очевидно, невипадково авторка обирає число сім для позначення кількості брам міста, адже відомо, що сім — це знакове число, яке неодноразово зустрічається в Біблії.
Жодний яянин не може вимовити просте слово "ти", оскільки в їхніх устах воно неодмінно обертається на "я". І виходить, що жителі міста приречені на безсмертне існування, яке нічим не примітне, адже парадоксальною видається ситуація, в якій сенс буття людини полягає в безкінечному будуванні вежі власної пихатості й егоїзму, вежі власного "я". Пастушок не хоче перетворюватися на яянина, він готовий не просто сам вибратися за межі міста, а й до старому. Хоч дідок і відмовляється, проте пастушок бере його на плечі, бо хоче, щоб бодай перед смертю старий вдихнув свіжого повітря. Пастушок мислить категоріями "ти" і "ми", і це дає йому можливість не залишитися в страшному місті. Винагородою за це є самоцвіти, в які перетворюється дід, коли вони виходять на волю. Очевидно, це самоцвіти, що символізують скарби душі, духовну цінність, яку зберіг пастушок.
Емма Андієвська навмисно не подає жодного імені, бо образи казки-притчі узагальнені, це ніби носії філософських ідей. Зрозуміло, що будь-хто, забувшись і ставши самозакоханим егоїстом, може стати таким яянином — без імені, душі і, найголовніше, без повноцінного життя. Від кожного з нас залежить, чи зуміє "я" промовити "ти", чи відкриється брама до прекрасного світу гармонійних людських стосунків.
Із сюжету твору можна зробити однозначний висновок: людина ніколи не зможе вийти за межі однотипного монотонного буття, поки буде орієнтуватися лише на власні інтереси й чути лише себе.
Пояснення:
ответ: Я вважаю, що так, оскільки Гоголь— це письменник, який писав хоч і російською мовою, але про Україну. Тоді були часи коли іноді урааїнську мову і забороняли, і чого тільки з нею не було. Не всі мали доступ до вивчення інших мов, тому людина писала мовою, яку знає. Завдяки додатковим джерелам інформації, можна сказати, що Микола Гоголь любив Україну, тому і писав про неї. Також, в ті часи окремих країн Росія та Україна не було. Ці країни були одним цілим і тому розділяти їх немає сенсу. Отже, Гоголя можна рахувати український письменником.
Объяснение:
Как-то так)
Небо з чорного поступово стає ліловим. Починається ранкова перекличка півнів. Десь унизу в сараї, бабуся гримить цинковими відрами, збираючись на ранкове доїння. Корова Зорька, відкликаючись на своє ім’я, давно прокинулася і своїм муканням вітається зі всім двором.
Бабуся лозиною підганяє Зорьку вслід стадом і проціджує молоко. Я стрімголов скочуюсь з сінника, біжу до рукомийника, швидко вмиваюся і чищу зуби. Через п'ять хвилин я сиджу за масивним дубовим столом, де мене вже чекає сніданок — хрусткий окраєць свіжоспеченого хліба та кухоль ще теплого молока.
Потім я біжу до бабусі в город, де більше заважаю, ніж допомагаю, так як абсолютно не маю поняття, як полоти, підгортати тощо. Коли натовп усміхнених хлопців та дівчат, запекло жестикулюючи, намагається привернути мою увагу, бабуся з явним полегшенням, відправляє мене з ними купатися на річку.
На бігу ми скидаємо з себе майки, шорти і з розбігу, з дикими криками, розрізаємо своїми тілами прохолодну, пружну воду. Рибалки з протилежного берега погрожують нам кулаками, і ми вискакуємо з річки, як зграйка розтривожених птахів. Відбігши, падаємо на прибережну, з останніми крапельками роси, траву, після чого поступово затихаємо. Коники і цикади стрекочуть прямо у вуха. Різнобарвні бабки, ніби загін вертолітників, кружляють над головами. Ми загоряємо, перевертаючись на сонечку, як рум'яні оладки.
Хтось запропонував пограти в доганялки. Всі знову зірвалися з місця і помчали навипередки, тепер вже одягаючись на ходу. Я біжу без зупинки, не оглядаючись, поки не опиняюся на узліссі. Зупиняюся віддихатися і поринаю в чарівний світ звуків і фарб. Птахи виводять свої трелі різними голосами, які зливаються в єдину дуже потужну симфонію. Вітерець пробігає легким трепетом клавіш роялю по листочкам кущів, піднімаючись все вище і вище і, нарешті, потроху завмирає десь у розлогих кронах могутніх дерев-старожилів. Моє «ау ...!» котиться по величезній галявині, оббігає її навколо і злітає в небо. Тут знову з-за кущів і дерев з'являються хитрющі, замурзані личка. З новими силами і переможними криками ми носимося по лісу до знемоги.
Сонце знаходиться в самому зеніті, коли ми, вже втомлені від спеки і своїх забав, повертаємося в село. Бабуся чекає біля хвіртки, приклавши руку «козирком» до чола. Побачивши мене, зморшки на її обличчі розгладжуються, очі теплішають і зволожуються.
За смачним обідом ми ділимося кожен своїми враженнями про минулий ранок і обом це цікаво. Потім в дальній кімнаті, де прохолоду дає пишноцвітна, з медовим запахом, липа за вікном, моя бабуся відпочине на старенькому плюшевому кріслі, а я на залізному скрипучому ліжку, бабусиному ровеснику, в неосяжній горі величезних пухових подушок.
Ми бачимо один і той же сон: літо, село, річка, ліс, мукаюча Зорька і ми в обнімку з бабусею. Назавжди... Які ж все-таки чудові літні канікули в селі!
ЕЩЕ ПО ТЕМЕ:
Твір на вільну тему. Твір на тему: Літні канікули. Світанок в степу, або літні канікули на просторах Бессарабії
Друзья вам огромное за рекомендации и репосты!