Україна, український народ, українська мова! Якi величнi, незрiвняннi нi з чим поняття!
Україна, як i українська мова, мають свою iсторiю. Україна... В одному цьому словi бринить жмуток смутку i краси, величi i слави, країна, де найбiльше люблять волю i довго не мали її, країна гарячої любовi до народу i чорної їй зради, вiкової героїчної боротьби за щастя, рiвноправнiсть, незалежнiсть.
Така ж доля спiткала i мову. I хоча український народ - один iз великих слов'янських народiв - був розтерзаний i пошматований впродовж тривалого часу мiж рiзними iмперiями, не визнаваний як нацiя, позбавлений полiтичних прав, можливостi будувати свою незалежну державу, позбавлений права на творення рiдної лiтератури, права на рiдне слово, не раз нависала над українцями загроза цiлковитого винищення. Але у вiдповiдь на приниження, гнiт, сваволю український народ творив свою iсторiю, культуру, плекав свою мову. I мова українська зацвiла, заграла. Володимир Самiйленко порiвнює мову з дорогим дiамантом. А чому б нi? Наша мова милозвучна, красива, багата, солов'їна... Її любили, розвивали, вiдгранювали, шлiфували талановитi митцi, мудрi володарi у царствi слова: Г. С. Сковорода, I. П. Котляревський, Г. Ф. Квiтка-Основ'яненко, Є. Гребiнка, Т. Г. Шевченко... Шевченкова мова - зразок найпильнiшої уваги творця до народного слова. Саме тому Великий Кобзар став основоположником нової української лiтературної мови, предтечею її сучасного розвитку. На струнах своєї поетичної бандури вiн вiдтворив чудовий мелос української мови, пiсенний її лад, багатство образних засобiв. Для Шевченка мова - це найцiннiший дарунок людини, талiсман її долi, таланту, безсмертя. Для нього мова була материнською пiснею i молитвою над колискою; шепотом гаю, величчю неба; ревом Днiпра i солов'їною пiснею, радiстю кохання, вiдчаєм покритки, жертовною любов'ю матерi; мужнiм покликом до борнi i свободи.
Словом можна вбити, можна повернути до життя: Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос - бiльш нiчого. А серце б'ється - ожива, Як їх почує!
Розумiння ролi мови в життi народу визначає й естетичне кредо Лесi Українки, М. Коцюбинського, М. Хвильового, А. Малишка. А ще П. Тичина та М. Рильський щедро висiвали добiрнi зерна свого поетичного слова на ниву української лiтературної мови; зерна проросли, збагатили словник, сповнили мову новими висловами.
Мабуть, не було жодного видатного поета чи письменника, який би вiд усього серця не покладав на неї найбiльших надiй, бо долю свого народу в майбутньому бачив невiдривно вiд долi рiдної мови, адже "найбiльше i найдорожче добро в кожного народу - це його мова", - говорив колись Панас Мирний.
Зараз Україна - незалежна держава. I вона, звiсно, повинна мати свою мову, повинна вiдродити її з розумом, повагою, вiдродити культуру, не поспiхом та указами, а серцем i бажанням людей, щоб ми щиро могли повторити за А. Малишком:
Буду я навчатись мови золотої У трави-веснянки, у гори крутої, В потiчка веселого, що постане рiчкою, В пагiнця зеленого, що зросте смерiчкою. Адже мова народна - це золотий запас душi народу, з якого виростаємо, яким живемо, завдяки якому маємо право милуватися i пишатися рiдним краєм, повторюючи слова М. Рильського:
Мужай, прекрасна наша мово, Серед прекрасних братнiх мов.
Привіт, анно! - здрастуй, тетяно! - анно, чому ти така засмучена? - у цьому сірому світі мене ніхто не розуміє, усі засуджують за те, що я не така, як інші. - але чому? ти ж така добра, щира, яскрава! за що ж так люди не люблять десятирічну дівчинку? - мені здається, за те, що я приношу радість у буденний світ. - не засмучуйся, я тебе розумію. - дякую. - до речі, я знаю, як підняти тобі настрій! ми будемо робити кольорових мишей. - але за це мене й не люблять дорослі, а найбільше – мій сусід. - ну й що! тобі ж це подобається? тож почнімо! - я згідна. - і нехай ці миші розлетяться по всьому світу, і тоді в кожній оселі буде трішки щастя й веселощів! - дякую за підтримку! почнімо!
Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала: — ні в мене є другі май ліпші». «марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись» «сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів. марічка любила, коли він грав на флоярі. задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки» «марічка обзивалась на груфлояри, як самичка до дикого голуба,— співанками. вона їх знала безліч. звідки вони з'явились — не могла б розказати. вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по марічка і сама вміла складати пісні». «як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробуває милий. а як в погожу річку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка над полонинков — тому бачить і тільки співати залишу».
Україна, український народ, українська мова! Якi величнi, незрiвняннi нi з чим поняття!
Україна, як i українська мова, мають свою iсторiю. Україна... В одному цьому словi бринить жмуток смутку i краси, величi i слави, країна, де найбiльше люблять волю i довго не мали її, країна гарячої любовi до народу i чорної їй зради, вiкової героїчної боротьби за щастя, рiвноправнiсть, незалежнiсть.
Така ж доля спiткала i мову. I хоча український народ - один iз великих слов'янських народiв - був розтерзаний i пошматований впродовж тривалого часу мiж рiзними iмперiями, не визнаваний як нацiя, позбавлений полiтичних прав, можливостi будувати свою незалежну державу, позбавлений права на творення рiдної лiтератури, права на рiдне слово, не раз нависала над українцями загроза цiлковитого винищення. Але у вiдповiдь на приниження, гнiт, сваволю український народ творив свою iсторiю, культуру, плекав свою мову. I мова українська зацвiла, заграла. Володимир Самiйленко порiвнює мову з дорогим дiамантом. А чому б нi? Наша мова милозвучна, красива, багата, солов'їна... Її любили, розвивали, вiдгранювали, шлiфували талановитi митцi, мудрi володарi у царствi слова: Г. С. Сковорода, I. П. Котляревський, Г. Ф. Квiтка-Основ'яненко, Є. Гребiнка, Т. Г. Шевченко... Шевченкова мова - зразок найпильнiшої уваги творця до народного слова. Саме тому Великий Кобзар став основоположником нової української лiтературної мови, предтечею її сучасного розвитку. На струнах своєї поетичної бандури вiн вiдтворив чудовий мелос української мови, пiсенний її лад, багатство образних засобiв. Для Шевченка мова - це найцiннiший дарунок людини, талiсман її долi, таланту, безсмертя. Для нього мова була материнською пiснею i молитвою над колискою; шепотом гаю, величчю неба; ревом Днiпра i солов'їною пiснею, радiстю кохання, вiдчаєм покритки, жертовною любов'ю матерi; мужнiм покликом до борнi i свободи.
Словом можна вбити, можна повернути до життя:
Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос - бiльш нiчого.
А серце б'ється - ожива,
Як їх почує!
Розумiння ролi мови в життi народу визначає й естетичне кредо Лесi Українки, М. Коцюбинського, М. Хвильового, А. Малишка. А ще П. Тичина та М. Рильський щедро висiвали добiрнi зерна свого поетичного слова на ниву української лiтературної мови; зерна проросли, збагатили словник, сповнили мову новими висловами.
Мабуть, не було жодного видатного поета чи письменника, який би вiд усього серця не покладав на неї найбiльших надiй, бо долю свого народу в майбутньому бачив невiдривно вiд долi рiдної мови, адже "найбiльше i найдорожче добро в кожного народу - це його мова", - говорив колись Панас Мирний.
Зараз Україна - незалежна держава. I вона, звiсно, повинна мати свою мову, повинна вiдродити її з розумом, повагою, вiдродити культуру, не поспiхом та указами, а серцем i бажанням людей, щоб ми щиро могли повторити за А. Малишком:
Буду я навчатись мови золотої
У трави-веснянки, у гори крутої,
В потiчка веселого, що постане рiчкою,
В пагiнця зеленого, що зросте смерiчкою.
Адже мова народна - це золотий запас душi народу, з якого виростаємо, яким живемо, завдяки якому маємо право милуватися i пишатися рiдним краєм, повторюючи слова М. Рильського:
Мужай, прекрасна наша мово,
Серед прекрасних братнiх мов.