Верховина подарувала Україні чудового,щирого,сильного,кремезного парубка на ім'я Іван.Хлопак був безкорисливим, довірчивим і скромним.Переїхавши до міста він більш за все сумував за своєю домівкою.Коли парубок влаштувався на роботу він відносився до неї з відповідальністю, Іван був неймовірно вдячний свому тренеру-доктору Брякусу, він розумів, що не можна ображати менших і навіть отримавши гроші і славу залишився чемним, скромним хлопцем з верховини.
Собою він показує, яким повинен бути справжній українець, мавши труднощі він не схилив голови і продовжував боротися, при цьому не забуваючи про проблеми інших.
ответ:ТІ Те з дитинства Володимир Дрозд увібрав у свою душу чарівні й неповторні таємниці поліського краю, які стали основою його творчості. Вірші почав писати у шкільні роки і дуже зрадів, коли у районній газеті надрукували один із них. Після закінчення школи здібному юнакові пощастило влаштуватися на роботу в редакцію газети. Писав оповідання і статті, наполегливо добираючи влучне слово, шліфуючи кожну фразу. Відчуваючи брак професійної підготовки, вирішив здобути вищу освіту заочно.
У 1968 році Володимир Григорович закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Працював у газетах «Літературна Україна» та «Молодь України», у видавництві «Радянський письменник», багато років був головним редактором журналу «Київ».
Першу книжку оповідань і новел «Люблю сині зорі», про морально-етичні проблеми українського села, видав у 1962 році. Цього ж року Володимир Григорович став членом Спілки письменників України. Наступні збірки оповідань та Повістей - «Парость» і «Маслини» — мали читацький успіх.
Особливо полюбилися читачам його оповідання «Білий кінь Шептало» (1969) та «химерна»1 повість «Ирій» (1974). У них письменник звернувся до пошуків нових можливостей зображення дійсності засобами художньої прози. Поштовхом до написання цих творів стали повісті Миколи Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки», які любив читати Володимир Дрозд у дитинстві.
Згодом митець захопився великою епічною формою і написав більше десятка романів. Інколи він торкався гострих соціальних питань, що утруднювало друк творів. Були проблеми з дозволом на публікацію романів «Катастрофа» (1969) та «Спектакль» (1985), у яких Володимир Дрозд правдиво змалював життя української інтелігенції в умовах тоталітарного режиму.
У повісті «Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок» (1994) автор в іронічно-жартівливій формі відтворив атмосферу письменницького життя тієї доби.
Объяснение:
Вивчення д. укр. літ. почал. у 19 ст. і відразу постало питання нац. Приналежності літератури. Спадщиною укр.. народу є все те, що було створене на території суч. України її автохтонним населенням від найдавніших часів до сучасного періоду. Ця спадщина вплинула на формування подільшої літератури укр., рос. І білор. Народів.
До наших днів дійшло два види пам'яток давньоруської літератури: перекладні та оригінальні. Із прийняттям християнства, будівництвом храмів і запровадженням шкільної освіти зростає попит на християнську церковну літературу, богослужебні книги, що й обумовило виникнення перекладної літератури (біблійні книги, апокрифи, «житія», патерики й ін.). Перекладна література приходила на Русь головним чином із Візантії. Процес перенесення, «вживления» чужоземних пам'яток сприяв не тільки культурному збагаченню наших предків, засвоєнню ними філософського, культурного, морально-етичного досвіду інших народів, а й стимулював розвиток оригінальної творчості.
Оригінальна давньоруська література представлена у жанрах літописання («Повість минулих літ», «Київський літопис»), «повчань» («Поученіє» Володимира Мономаха), ораторсько-моралізаторської прози («Слово про закон і благодать» Іларіона), агіографічних творів, або життєписів святих («Сказання про Бориса і Гліба», «Києво-Печерський патерик») та ін. Найвидатнішою пам'яткою літератури Київської Русі є анонімне «Слово о полку Ігоревім».
Нова християнська література, що прийшла на Русь із прийняттям християнства, справила вагомий вплив на процес творення оригінальної руської літератури. Переклади, які робили давньоруські книжники із різних мов світу, набували ознак яскравого авторського втручання, наповнювали їх національним елементом і місцевою специфікою Руського краю.
Першими на Русі почали перекладати окремі частини Біблії. Так постали апракосні (неповні) Євангелія та Апостоли, які читалися під час богослужіння. Із книг Старого Заповіту особливого поширення набув "Псалтир". Користувалися давньоруські мислителі "Служебником" і "Требником", які давали науку для священників про відправу божественних служб і треб.
Релігійну літературу часів Київської Русі прийнято поділяти на канонічну (правовірну) та апокрифи.
До канонічноїналежать житія — житійні, агіографічні твори, присвячені подвижницькому життю святих. Вони перекладалися безпосередньо з грецьких оригіналів. "Житія" почасти дуже широкого обсягу, змістом надзвичайно різноманітні та подають велику галерею типів "християнських героїв".
Поступово виникли календарніжитія, тобто розміщені за порядком днів пам’яті святих (Четьї-Мінеї, Синаксар чи Прологи). Існували йнекалендарніжитія – патерики, де житія розташовані в алфавітному чи географічному (Синайський патерик) порядку. Найбільшим здобутком цього жанру, витворений давньорус. книжниками, був Києво-Печерський патерик (поч. 13 ст), геогр..
На основі християнської літератури постала й активно
розвивалася проповідницька література. Головна природа проповіді (слова, повчання) — ораторська, риторична. Вони репрезентували систему християнських моральних
принципів і християнської філософії.
На Русі перекладалися проповіді Іоанна Златоустого, Єфрема Сирина, Василія Великого, Григорія Богослова, Тедора Студита, Кирила Александрійського та ін.
Апокрифи (від гр. апокрифос — таємний, прихований. Апокрифічні перекази прийшли на Русь із Візантії, Болгарії, Палестини. Отже, апокрифи — це твори на біблійну тематику, що доповнювали або уточнювали Святе Письмо, але з певних причин не були канонізовані церквою. Виникали, як правило, у народному середовищі, а наявний тут художній вимисел сприяв їх значному поширенню. Руські апокрифи перекладали з болгарських оригіналів, що, в свою чергу, спиралися на візантійську апокрифічну традицію, набуваючи у давньоруських перекладах місцевого характеру.
Тематично апокрифи поділяються на три основні групи: старозаповітні (народні розповіді про створення світу, перших людей), новозаповітні (апокрифічні євангелія Якова, Томи і Никодима), есхатологічні (від гр. есхатос — крайній, останній), які містили цікаві розповіді про кінець світу і Страшний Суд, про потойбічну долю праведників і грішників.
Найвідомішим новозаповітним апокрифом є "Ходіння апостола Андрія", що його Нестор увів до "Повісті врем'яних літ". "Ходіння Богородиці по муках" — це есхатологічний апокриф. Вагомий внесок у вивчення апокрифів зробив Іван Франко, підготувавши 5-томне видання "Апокрифи і легенди з українських рукописів"
До світської перекладної літератури належать наукові праці, історичні твори, повісті, вірші. Найпопулярнішимим були "Шестодневи", "Фізіолог" та твори енциклопедичного характеру — "Ізборники", "Бджола".