офійка, учениця 7-В класу, безнадійно закохана у свого однокласника Вадима Кулаківського. Через нерозділене кохання вона порівнює себе з Русалонькою з однойменної казки Г. К. Андерсена. Від нього вона дізналася, що він живе з бабусею і що рід Кулаківських проклятий. Щоб завоювати його прихильність, дівчинка вирішує розслідувати прокляття роду й зняти його.
Тітка Сніжана мала вийти заміж. Софійка знайшла фото тітки з нареченим, на якому побачила здалеку постать незнайомого маленького хлопчика. Тримаючи в руках світлину, вона випадково залізла у велику стару шафу. Зі скрипом, що нагадував слово „коралі”, двері зачинилися, і Софійка опинилася саме в тому місці і в той час, коли закохані фотографувалися. Вона здогадалася, що шафа має чарівні властивості. Щоб повернутися в реальний час, дівчинка сказала слово „коралі” навпаки — „іларок” — і повернулася додому. Трохи згодом Софійка і Сніжана дізналися, що маленький хлопчик на фотографії — син Сніжаниного нареченого, який їй колись збрехав, що ніколи не був одружений і дітей не має.
Щоб побачитися з Вадимом, Софійка зайшла до нього додому. Поки його не було, бабуся показала дівчинці фотографію чоловіка з роду Кулахівських, від якого й почалося прокляття роду. Випадково Софійка цю світлину забрала додому.
Софійка загубила родове коралове намисто. Його знайти допоміг їй Софійчин ровесник Сашко, учень сусідньої школи. Він завжди намагався бути їй у пригоді в усьому. Завдяки Сашкові дівчинка довідалася, що корали вкрав Вадим Кулаківський, але він пояснив свої дії прокляттям, що тяжіє над ним. Намагаючись з'ясувати причини вчинків Вадима, Софійка зі старою фотографією в руках знову
Объяснение:
Софійка навчається у 7 класі, часто читає й перечитує відому казку про Русалоньку, яка вірно любила принца, врятувала йому життя, але так і не змогла стати для нього єдиною коханою. Дівчинка вимріяла для себе такий образ і бачила в особі однокласника Вадима Кулаківського прекрасного принца. Мама Софійки готується до весілля тітки Сніжани, вони самі вирішили пошити їй весільне плаття. Софійка тим часом гуляє з молодшим братиком Ростиком. Сім’я Софійки нещодавно переїхала до нової квартири, а Софійка почала ходити до нової школи, де і закохаласяв однокласника Вадима Куликівського. Але Софійку зовсім замучили нічні жахіття, що відбуваються у квартирі знизу. Хазяї цієї квартири поїхали, а за кімнатними квітами доглядає сусідка бабця Валя. Дівчинку трішки лякає і сама бабця, і її чорнющий кіт Фантик, та найбільше її бентежать крики й тупіт, що в ніч на повний місяць чи грозу чуються з пустої квартири внизу.
Галицько-Волинське князівство було одним із найбільших князівств періоду політичного роздроблення Русі (1199-1392). Найбільш впливовим князем того часу був Данило Галицький. Він доклав багато зусиль для зміцнення Галицько-Волинського князівства. До його складу входили галицькі, перемишльські, Звенигородські, теребовлянські, волинські, луцькі, поліські, землі, а також території сучасних Підляшшя, Поділля, Закарпаття та Молдавії. Київ також був у складі Галицько-Волинського князівства. Коли напали татари, захист Києва він доручив тисяцькому Дмитру. 1239 року монголи захопили Чернігів, Путивль, Глухів, Канів, Переяслав, а 1240 року – Київ. Тисяцький Дмитро потрапив у полон. Політична мудрість Дмитра виявилася в тому, що він порадив хану Батию залишити Галичину і йти в Угорщину: «Не затримуйся в землі цій довго, час тобі на угрів уже йти. Якщо ж будеш затримуватися, земля та сильна, зберуться на тебе і не пустять в землю свою». Про те говорив йому, оскільки бачив землю Руську, яка гинула від нечестивого.
Війська монголів увійшли в землі Галичини та Волині 1241 року.
Три тумени (30 тисяч) монголів на чолі з Байдаром вдерлися в Польщу, а основні сили (до 70 тисяч ос.) під керівництвом Батия, Кадана і Субедея після триденної битви захопили Галич і пішли на Угорщину.
Князь Данило Галицький в той час перебував в Угорщині, створював антиординську коаліцію.
Хан Батий висунув ультиматум передати землі Галичини Золотій Орді, не бажаючи зміцнення й посилення Галицько-Волинського князівства, бо розумів, що на той час це найбільш впливове князівство, яке може створити йому загрозу. Не маючи сил протистояти монголам, Данило змушений був визнати сюзеренітет Золотої Орди в 1245 році, але його мудрість і досвід, дипломатичність зробили свою справу (хан Батий вважав його своїм другом), і він зберіг Галицько-Волинське князівство від руйнації.
2. Повідомлення вчителя української літератури. «Історична основа повісті «Захар Беркут»
– Редакція журналу «Зоря» 1882 року оголосила великий конкурс на кращий історичний твір. І. Франко взяв у ньому участь, і 1883 року повість «Захар Беркут» була опублікована в журналі. В основу історичної повісті письменник поклав події про те, як волелюбний народ Руської землі боровся з монголо-татарськими загарбниками.
Завдання своє як письменника І. Франко вбачав у «малюванні людської душі в її поривах, пристрастях, змаганнях, тріумфах і упадках; чим живіше митець на данім історичнім тлі змалює своїх героїв власне як людей, а не манекени в історичних костюмах, тим кращий і тривкіший буде його твір».
У передмові до твору І. Франко висловив такі думки: «Повість історична – се не історія. Історикові ходить передовсім о вислідженнях правди, о сконстатовання фактів, натомість повістяр користується тілько історичними фактами для своїх окремих артистичних цілей, для воплочення певної ідеї в певних, живих, типових особах. Освічення, характеристика, мотивування і груповання фактів в історика і в повістяра зовсім відмінні: де історія оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами.
Праця історична має вартість, коли факти в ній представлені докладно і в причиновім зв'язку; повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна».
Про свою роботу над створенням твору «Захар Беркут» І. Франко в листі до М. Павлика писав: «Я пишу повість історичну, з XIII віку (напад монголів)... стараюсь, на підставі тих немногих актів історичних по давнє громадське життя, показати життя самоуправне, безначальне і федеральне наших громад, боротьбу... з руйнуючою силою монголів».
Монголо-татарські орди, очолювані внуком Чінгісхана Батиєм, захопивши Київ, прямували через Карпати в Угорщину. Батий огнем і мечем плюндрував землю Галицької Русі. Горіли села і міста, залиті людською кров'ю. Але руський народ мужньо боронив рідну землю. Знищити саму Русь завойовники не змогли. З Галицько-Волинського літопису І. Франко взяв скупі відомості про вторгнення монголо-татарських полчищ у Русь, їхній перехід через Карпати.
У перекладі, записаному від Михайла Гасинця із Закарпаття, йдеться про один із епізодів боротьби: «Русини підрубали дерева, наклали купи каміння і воду перегородили. Коли татари ішли в той глибокий звор, тоді люди ті підрубали дерева, каміння і воду пустили за одним свистом. То всього почало гучати, стріляти і вибило много татар...»
Письменник обрав для свого твору Тухольщину недарма. Прекрасні карпатські краєвиди, чарівна природа, народ, славний своєю героїчною історією. Село Тухля, про яке пише І. Франко, існує насправді. Воно розташоване в мальовничій, порослій лісами місцевості, неподалік м. Стрия на Львівщині. Але події, описані, в повісті, відбулися не там, де тепер розташоване село, а, як стверджує сам автор, «...у стін могутнього Зелеменя» (гора на північному сході від сучасної Тухлі, висота – 1177 м).
ето из моей книги