Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
В. Симоненко
Україна! Як багато почуттів вкладено у це слово. Яка вона гарна, велична і неповторна. А чого тільки не винесла вона на своїх плечах! Скільки років наш народ не знав своєї історії, не знав багатьох талановитих письменників, які пожертвували собою через любов до рідного народу. До таких поетів належить і Василь Симоненко. Неповних двадцять дев'ять років прожив поет, але залишив у спадок стільки, що вистачить на життя багатьох поколінь.
Творчість Василя Симоненка виділяється яскравим променем на фоні поезії 60-х років. За суттю своєю шістдесятники були новаторами, які прагнули поставити пашу літературу на рівень світової літератури. Ми сьогодні на повний голос заговорили про екологію, а поет ще чверть віку тому вбачав провину людства у тому, що міліють ріки і лисинами світять береги. Він любив рідну землю, Україну свою безталанну, невмирущу українську пісню, чарівну мову народу.
Василя Симоненка випоїла соками рідна земля, яка дала йому голос сердечний і ніжний, сповнила серце почуттям патріота і поборника рідної культури. Вітчизна і мати —— ці слова були для поета синонімами ніжності та синівської любові:
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати,
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
"Лебеді материнства" — це поетичний шедевр Симоненка, най популярніша його збірка. Не може бути життя без вірності матері, мові, рідній землі, бо людина починається з колиски і материнської пісні.
Це вона, Україна, завжди з тобою, де б ти не був — її верби та тополі, материнські очі, батьківська хата — завжди з тобою. Їй ми завдячуємо своїм життям, для неї ми живемо і працюємо. Почуття любові Симоненко висловив у пристрасних рядках, звернених до України:
Я з твоїм ім'ям вмираю
І в твоєму імені живу.
Василь Симоненко, як ніхто інший, бачив і розумів внутрішню красу простої людини й умів її розкрити. Баба Онися справді жила на світі, і Василь добре знав і любив її. І справді її три сини полягли на фронті. А жінка жила, працювала, тамуючи своє горе, адже саме висока духовність, внутрішня краса, доброта і самозреченність характерна для українського народу. Про тяжку долю і духовне багатство простої селянської жінки розповів нам поет у вірші, що так і називається — "Баба Онися":
За те, що ми в космос знялися,
Що нині здорові й живі,
Я пам'ятник бабі Онисі
Воздвиг би на площі в Москві.
Без баби Онисі, без таких людей, як вона, нічого б ми не досягли... І сьогодні живуть між нами баби Онисі, й сьогодні живеться їм нелегко. А вони тамують своє горе в собі, світяться добротою до людей.
Героями багатьох поезій В. Симоненка є люди праці — прості, звичайні, відверті. Такі як безіменна "щаслива" доярка з вірша "Дума про щастя": ...в доярки цієї щасливої руки й ноги вночі гудуть. Тому-то і щастя її — "важке", обікрадене, бідне. Вона здобула його важкою фізичною працею, постійною втомою. Так В. Симоненко показав красу та велич душі простої трудівниці, і засудив тих, хто, не цінуючи важкої праці та права на щастя, змушує її жити і працювати в тяжких умовах.
Таким був і Василів дід Федір Трохимович, від якого онук узяв багато гарного, зокрема доброту і любов до людей. Саме про нього й написаний один з кращих віршів поета "Дід умер".
Образ діда, вічного сільського трудівника, виписаний з величезною любов'ю, пошаною, з глибокою вдячністю за все, зроблене ним для людей, для землі. Він тепер вже не встане І ранком не піде Із косою на гору круту, І не стане мантачкою тишу будити, Задивлятися в небо, як гаснуть зірки. Лиш росою по нім буде плакати жито І пливтимуть над ним непомітно віки. Дід був "гарною людиною" — так просто й вичерпно дається в народі найвища оцінка людині, її моральним якостям.
Сила поезії Симоненка — в безмежній щирості та правдивості. У нього, як писав Т. Шевченко, "нема зерна неправди за собою", зате є величезна любов до простої людини. Вони, люди праці, асоціюються у поета зі словом Україна, народ український. Він вірить у майбутнє своєї Батьківщини і свого багатостраждального народу, у його невмирущу силу:
Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди, І орди завойовників-заброд.
Завантажити цей твір
Схожі за назвою твори:
1. Основні мотиви лірики Василя Симоненка
Надіслати РозповістиЦвірінькнути
Дивіться також:
"Є в коханні і будні, і свята" (інтимна лірика В. Симоненка)
"Є в коханні і будні, і свята..." (за інтимною лірикою В. Симоненка) (1 варіант)
"Є в коханні і будні, і свята..." (за інтимною лірикою В. Симоненка) (2 варіант)
"Є в коханні і будні, і свята..." (за інтимною лірикою В. Симоненка) (3 варіант)
"Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок, є тисячі ланів, але один лиш мій". Роздуми щодо творчості В. Симоненка
Ще 92 шкільні твори →
Прометей — герой давньогрецького міфу. До образу Прометея зверталися багато митців різних епох і народів. Цей герой неухильно виконує своє призначення задля щастя людства, стаючи символом нескореності, героїзму, майже надлюдської мужності.
Образ героя-вогненосця, який не підкорився волі богів, використовували славнозвісні Есхіл, Гете, Байрон, а також великі українські поети Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Андрій Малишко. Наприклад, Леся Українка звертається до тих, кому небайдужа доля народу, говорячи: "Брати мої, нащадки Прометея". Волелюбні революційні прагнення Великого Кобзаря також уособлені в образі Прометея: поема "Кавказ" досьогодні є геніальним прикладом утілення відомого образу.
Талановитого українського митця Андрія Малишка теж надихнув образ Прометея. Поет створив хвилюючу поему, де розказано про героїчну долю радянського солдата та про самопожертву селян, які намагалися вкрити його від фашистів.
Задум поеми "Прометей" виник в уяві поета в самий розпал війни. Андрію Малишку розповіли про солдата-розвідника, який був родом зі Смоленщини. Цього солдата, важко пораненого, сховали в себе українські селяни, однак, незважаючи на всі намагання, хлопець усе ж потрапив до рук гітлерівців. Загарбники довго допитували селян, погрожуючи смертю, але ніхто не видав росіянина. Щоб урятувати добрих людей від загибелі, боєць признався, хто він є. Фашисти прив'язали розвідника до дерева й спалили його, а селян погнали в неволю. Цей випадок схвилював Андрія Малишка до глибини душі. Подвиг солдата та його духовна близькість з українським народом вразили поета. Цей розвідник здавався людиною прометеївської сили духу.
Поема "Прометей" — приклад епічного твору. Залишивши почуту розповідь майже без змін, Андрій Малишко наповнив її тонким психологізмом, високою патетикою та героїчним пафосом. Після тяжкого бою селянський хлопчик знаходить важко пораненого молодого солдата. Українські селяни надали йому до забинтували груди та поклали його на сіно в стодолі. Опритомнівши, боєць звертається зі словами глибокої вдячності до хазяйки, яка доглядала його, називаючи цю жінку матір'ю. Уже з перших сторінок поеми ми бачимо, що молодому воїнові притаманні найкращі людські риси: ніжність, вдячність, простота почуттів. Одного разу, гортаючи сторінки шевченківського "Кобзаря", хлопець відчув неабиякий інтерес до образу Прометея. У баченні бійця славетний герой міфу постає як символ самовідданості, чесності, мужності. І солдата, і хлопчика, з яким він потоваришував, дуже вразила сміливість Прометея протистояти богам. Навіть уві сні вони бачать "Прометея зоряні очі".
Фінал поеми трагічний. Фашисти знаходять бійця. На майдані, під дулами німецьких автоматів, жоден із селян не розкриває таємниці юнака, називаючи його своїм. Та боєць розуміє, що більше чекати не можна: кати не пробачать людям непокори й знищать їх. Беручи провину на себе, хлопець вигукує: "Стріляй! Розвідник я! Солдат!"
Андрій Малишко з глибокою печаллю розмірковує над долею смоленського юнака. Поет, користуючись літературним засобом авторського відступу, каже про те, що молодим рукам солдата треба було б трудитися, а тепло серця віддати коханій. Жорстока страта розвідника приголомшила селян. Лише бринять, мов луна, в їхній пам'яті останні слова — слова солдатського заповіту:
Дивіться, люди, по мені,
Устануть інші в пломені.
Ставайте й ви в трудні походи,
Не вип'ють прокляті заброди
Живущу кров мою.
У цих словах немає й тіні розпачу, жалю, страху. Солдат вірить, що справа, за яку він віддає своє молоде життя, переможе. Тому Прометеєві не страшно померти.
Андрій Малишко старанно підкреслює, що герой його поеми — не тільки хоробрий воїн, а й ніжний син, вірний товариш, людина-гуманіст. Саме таким — простим, лагідним, дещо сором'язливим, сповненим жаги до життя — міг бути полум'яний герой вічного міфу — титан Прометей.
і лани і кручі
було видно, було чутно
як реве ревечуй