Дуже важко сучасній людині зберегти індивідуальність. Адже під тиском суспільства, призирства і приниження, люди стараються підпорядковуватись під стандарти, щоб не виділятись і не притягувати косі погляди. Але чи можливе збереження власної індивідуальності? Я вважаю, що безперечно так. Коли людина прагне звершень, чогось нового і можливо нестандартного, то вона повинна цього досягати. Тільки справді сильні душею і цілеспрямовані особи, можуть йти до своєї мети не дивлячись на чиюсь думку. Людям, які хочуть виділятись з маси, але бояться через призирство, напевно слід попрацювати над власною самооцінкою, обдумати чи справді вони повинні прислуховуватись до думки кожної людини? Адже прислуховуватись до порад - дуже важливо, коли вони дійсно корисні. Але корисні поради можна почути тільки від рідних, близьких по духу людей. Та не слід боятися, життя ж одне. На те воно нам і дано, щоб здійснювати свої мрії, щоб по справжньому жити, а не існувати. Індивідуальність для кожного різна. Хтось вважає за індивідуальність висловлення подекуди власної думки, хтось щоб виділитись носить яскраву одежу, а деякі творять нерозсудливі і божевільні вчинки, які можливо не дуже хороші з точки зору моралі та етики, але все ж таки приносять бажане задоволення. Зберегти індивідуальність, не означає підвергати своє або чуже життя небезпеці. Просто деякі люди самі розуміють, що хочуть чогось нового, а когось треба підштовхнути на потрібну дорогу.
Малий Тарас чумакує.
"Літо 1824 року було дуже гарне. Небо голубе та ясне від палкого сонячного проміння, що так і ллється потоками на зелені садки Кирилівки, на білі хатини з чорними стріхами й димарями, на пишні квітники перед хатами та на блискучі церковні бані.
Тільки в хаті Шевченків невесело. Недобра мачуха побиває дітей-пасинків і проклинає їх, а вже найбільше малого Тараса.
Бачить це батько, бачить старенький дідусь, і жаль їм хлопчини.
— Невинно терпить,— каже батько.
Задумався старий дідусь, а по хвилині каже:
— А знаєш що, Грицю! Ось ти вибираєшся чумакувати, візьми й Тараса з собою...
Тарас почув таку милу новину, і мовби його на сто коней посадили. Поїде, світа побачить, степи, козацькі могили. І пригадує собі, як то він уже «їхав з чумаками», тому чи не чотири роки вже буде, тоді, як він ішов до «залізних стовпів».
На другий день раненько батько з Тарасом поснідали, сіли на віз, перехрестилися і... воли рушили. Минають поля, гаї, села, а ось уже й місто біліє перед ними.
— Що це за місто? — питається в батька Тарас.
— Гуляйполе,— відповідає батько.
І знов села, поля, хутори. При дорозі буйна трава. Батько спиняє воли, випрягає, пускає їх на пашу.
— Обідатимемо, сину,— каже. Сідають на возі, обідають.
— То вже степ, тату?
— Ні, Тарасе, це ще не степ, але ось як виїдемо в Херсонщину, то вже почнеться справжній степ, широкий, буйний. Тільки то вже не те, що було колись, тепер уже багато степу зорали, замість тирси пшениця шумить.
Тарас не дивиться на міста, його очі біжать дальше — за річку Тикич, у степ безмежний.
— А це вже справжній степ? — допитується знову Тарас.
— Так, це вже степ,— відповідає батько.
Віз котиться широким шляхом, а обабіч шляху шумлять високі трави, що вже почали жовкнути від палючого сонця. Тарас бігає зором по степу якось розмріяно. А по хвилині питається:
— Тату, то тут жили запорожці?
— Так, кажуть старі люди, що тут була запорозька вольниця,— відповів батько.
А Тарас уже не допитується, задумався. Його уява малює йому буйних, чубатих запорожців, як вони ганяються степом, здоганяють татар, що везуть ясир з України, заводять бій з татарами, бранців визволяють. А потім копають могилу товариству, що впало в бою, і сиплять високу-високу. Все так, як дідусь оповідав, а дідусь знає, бо пам'ятає і запорожців, і гайдамаків".
