В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.
Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.
Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.
Цікаво, як склалась доля Івана... Повернувся Іван додому, розірвавши контракт з цирком. Проте тяжкі умови життя того часу не дозволяли в повну силу насолоджуватися життям. НКВД зробило конфіскацію нагород, а син Івана згодом був засуджений.
Тяжко жилося Іванові у рідній країні. Проте не забував він про свою справу. Одного чарівного дня він відкрив закарпатську школу, де навчав цирковому та силовому мистецтвам. Я вважаю, що мав він хорошу родину, яка підтримувала його у всіх починаннях. Ось таке життя було в Івана після описаних подій.
Объяснение:
й тому, що воно скінченне і поки що таке коротке.
Життя — це безцінний дар, який людина одержує при народженні. Проте як
вона зуміє розпорядитися цим даром — залежить від неї самої. Життя можна
витратити на різні задоволення, на те, щоб отримати якомога більше
приємних вражень і насолод. Але від такого життя можуть залишитись
тільки приємні спогади, які є малою втіхою в старості.
Саме тому, що життя має величезну цінність вже само по собі, не варто
розтрачувати його на щось менш цінне, в тому числі й на самі лише
задоволення. Людина повинна дорожити своїм життям навіть тоді, коли воно
не складається, коли в ньому більше незгод, ніж радощів.