У народі кажуть: вік живи — вік учись. Виникає логічне запитання: “Невже в школі й університеті недоучують?” Чи цей вислів стосується лише тих, хто в дитинстві й ранній молодості нестаранно гриз граніт науки, а потім мусить протягом життя заповнювати прогалини у своїх знаннях?
На мою думку, вислів «вік живи—вік учись» слід розуміти не просто, як загальну фразу, що стосується лише шкільних знань, а в цілому – набуття життєвої мудрості, умінь, досвіду.
Довести своє твердження я можу таким аргументом: по-перше, саме визначення слова «навчання» кожен розуміє по-різному. Ось, наприклад, Степан Радченко із роману В. Підмогильного «Місто» вважав, що вчитися потрібно для того, щоб у майбутньому чогось досягти. І він таки вивчився, але це не ті знання, які потрібні людині. Він просто вчився, але це не є показником його здобутих знань. Адже людина не може жити, керуючись тільки науковими знаннями, я гадаю, цього замало для повноцінного життя.
По-друге, люди, які прожили декілька десятків років, запевняють нас в іншому, а саме: знаннями є і досвід, і навички разом узяті. Варто згадати історичних персоналій нашої країни, а саме Ярослава Мудрого. Він був неперевершеним політиком, дипломатом, батьком, філософом. Йому вдалося мудро зосередити владу в своїх руках і припинити міжусобиці, котрі в той час набрали великого розмаху. Саме завдяки його твердому розуму, здобутих знань та досвіду він вдало керував державою.
Отже, ми повинні не просто здобути освіту і цим самим засвідчити свою мудрість, а вміти вчитися, з користю пізнавати все, що нас оточує, набувати життєвого досвіду стільки, скільки живемо
Григорій Сковорода – видатний український гуманіст, що написав безліч трактатів по філософії та поезій, у пошуках правди, добра і щастя. На мою думку, його твори є корисними та актуальними для народів усіх часів, адже у них оспівано красу нашої природи, людські чесноти.
Прикладом захоплення автора рідним краєм є рядки:
А вербички шумлять низькі
Заколишуть мене в снах
Тут тече потічок близько,
Видко воду аж до дна.
Сковорода начебто кличе читачів поєднатися з природою, відкриваючи всі її чари та красу. Далеко не всі люди тих часів могли так поетично, благородно і чуттєво описати батьківщину, як робив це відомий філософ. Я вважаю, що саме щирість є найпомітнішою у поезіях автора і кидається в очі читачеві.
Окрім цього, Сковорода приділяє багато уваги оспівуванню чистоти душі та серця, совісті та мудрості людини, її віри в Бога. Адже саме ці чесноти, на мою думку, і є найбільшим захистом і багатством для неї:
Непорочність – ось тобі броня,
а невинність – крем’яна стіна.
Якщо особа є віруючою та справедливою, все в неї йде спокійно та добре, бо Всевишній допомагає їй, і те, чого хоче та людина завжди виходить саме через її віру у краще. На відміну від чесної особистості, у злодія, нероби чи хитре ця стається навпаки, бо він намагається добитися своєї цілі поганим шляхом. В деяких творах автор засуджує такі вчинки і ледарство. Як у байці «Бджола і шершень», де бджола-трудівниця прославляє працю та чесний труд і зневажає тих, хто живе за рахунок інших, наприклад, шершень.
Отже, твори Г. Сковороди містять у собі повчальний сенс і є актуальними для людей усіх часів.
Характеристика Іван ПідковаЖивучи серед козаків , Іван Підкова видавав себе за брата молдавського господаря Іоана III Воде Хороброго , який очолював національно -визвольний рух і убитого турками. Є версія , що він проїзходіт з роду Баторі , втік до козаків , рятуючись від сімейних інтриг. Коли чутки про це дійшли до молдаван , незадоволених своїм воєводою Петром VI Кривим , вони спорядили в 1577 році посольство до Івану Підкові і просили його зайняти престол.За сприяння загону козацького гетьмана Якова Шаха з 600 козаків , і свого загону , в який входили і молдавани , Підкова вторгся в Молдавію і скинув з престолу Петра Кульгавого . Івана Підкову підтримали народні маси. Наприкінці листопада 1577 він зайняв столицю Молдавії Ясси і проголосив себе господарем .Утриматися в Молдавії Підкові вдалося , однак , не більше двох місяців. Воєвода Петро , зібравши свіже військо , рушив до Ясс , щоб повернути втрачений престол , але був вдруге розбитий Підковою . Тоді Стефан Баторій , король польський , написав своєму братові , трансільванського воєводи Христофору , щоб той надав до Петру хрому.На початку 1578 Іван Підкова , бачачи , що йому не втриматися на престолі , вирішив залишити Молдавію і хотів пробратися до запорозьких козаків ; але брацлавському воєводі вдалося умовити Підкову відправитися до Варшави , щоб виправдатися перед Баторієм . Король , однак , на догоду туркам уклав Підкову під варту і наказав стратити його у Львові на площі Ринок , в червні 1578 .16 червня 1578 його вивели на площу Ринок у Львові . Після оголошення вироку козаку надали останнє слово . « ... Мене привели на смерть , хоча в своєму житті я не вчинив нічого такого , за що заслужив би такого кінця . Я знаю одне: я завжди боровся мужньо і як чесний лицар проти ворогів християнства і завжди діяв на добро та користь своєї батьківщини , і було в мене єдине бажання - бути їй опорою і захистом проти невірних ... » , - звертався Підкова до присутніх. При цьому він просив урядників не страчувати супроводжували його товаришів. Випивши склянку вина , передану вірними побратимами , Підкова попросив їх принести килимок. Ставши на коліна , Іван прочитав молитву і перехрестився . І тільки після цього славному козакові знесли голову.Івана поховали в православній Успенській церкві [ 1]. Однак козаки викрали його тіло , перевезли до Канева й поховали в одному з православних монастирів під Чернечою горою.Страта Івана Підкови й перетворила його на народного героя. Про нього складали численні перекази , думи та пісні . Він став героєм романтичної поеми Тараса Шевченка « Іван Підкова» ( 1839)Було колись - в УкраїніРевілі Гарматій ;Було колись - ЗапорожціВмілі панувати ...До цих рядків поета залишається додати тільки те , що козаки свого часу «панували » не лише на Україні , але , хоч і не дуже вдало , і за її межами.Румунський письменник Михайло Садовяну присвятив повість « Нікоаре Поткоаве » (1952 ) та кількох козацьких балад . Пам'ятники Іванові Підкові встановлено у Львові та Черкасах
У народі кажуть: вік живи — вік учись. Виникає логічне запитання: “Невже в школі й університеті недоучують?” Чи цей вислів стосується лише тих, хто в дитинстві й ранній молодості нестаранно гриз граніт науки, а потім мусить протягом життя заповнювати прогалини у своїх знаннях?
На мою думку, вислів «вік живи—вік учись» слід розуміти не просто, як загальну фразу, що стосується лише шкільних знань, а в цілому – набуття життєвої мудрості, умінь, досвіду.
Довести своє твердження я можу таким аргументом: по-перше, саме визначення слова «навчання» кожен розуміє по-різному. Ось, наприклад, Степан Радченко із роману В. Підмогильного «Місто» вважав, що вчитися потрібно для того, щоб у майбутньому чогось досягти. І він таки вивчився, але це не ті знання, які потрібні людині. Він просто вчився, але це не є показником його здобутих знань. Адже людина не може жити, керуючись тільки науковими знаннями, я гадаю, цього замало для повноцінного життя.
По-друге, люди, які прожили декілька десятків років, запевняють нас в іншому, а саме: знаннями є і досвід, і навички разом узяті. Варто згадати історичних персоналій нашої країни, а саме Ярослава Мудрого. Він був неперевершеним політиком, дипломатом, батьком, філософом. Йому вдалося мудро зосередити владу в своїх руках і припинити міжусобиці, котрі в той час набрали великого розмаху. Саме завдяки його твердому розуму, здобутих знань та досвіду він вдало керував державою.
Отже, ми повинні не просто здобути освіту і цим самим засвідчити свою мудрість, а вміти вчитися, з користю пізнавати все, що нас оточує, набувати життєвого досвіду стільки, скільки живемо