Розповідається про подїі, що відбувлися у 13 сторіччі у карпатському селі Тухля. Захар Беркут - очільник сільської громади. Основний конфлікт твору полягає у протистоянні громади в особі Захара Беркута і багатого боярина Тугара Вовка, який прагне встановити свою владу у селі. Донька боярина Мирослава закохалася у сина Захара - Максима. Боярина нарешті проганяють з общини, тоді він разом з Мирославою подається у військо монголів. Військо виступає у похід на Тухлю. Максим потрапляє у полон до монголів. Тухольці перекривають річку і монголи гинуть у водній стихії. Максиму вдається врятуватися.
Я боюся зайти в хату, аж ось підходить дядько Себастіян і просить і передати матері листа від тата. Я радісно біжу — мамі тепер не до моїх ніг. Тільки от листа прочитати нікому — я вмію лише по-друкованому, мати не вміє зовсім. Тоді вона дає мені свої чоботи й посилає по дядька Миколу.
Коли вискакую на вулицю, чую в’їдливий сміх Петра Шевчика. Ми однолітки, але він хоче старшинувати наді мною, завжди підсміюється. Звертає увагу на мої чоботи й питає, чи це мамині. Я відповідаю. Що тепер вони вже мої.
Я пропоную побігти на річку. Ми біжимо разом, витанцьовуємо, Слухаємо, як тріщить крига — це щука хвостом лід розбиває, дивимося на сойку, на зайця й радіємо. Під ніздрястим снігом я знаходжу ніжну голівку підсніжника й розумію, що лебеді дійсно принесли на своїх крилах весну і життя.
Розділ другий
Я пам’ятаю, як урочисто проводжали в поле плугатарів. Коли вони поверталися додому, їх стрічали старі й малі. Яка то радість була отримати шматочок причерствілого хліба від зайця! Ніколи не забути й того, коли сам уперше стаєш до чепіг. Із щедрівок я знав, що за плугом навіть сам Бог ходив, а Богоматір носила їсти орачам.
Дуже я любив читати книжки, і мати гримала на мене, коли я зачитувався, боячись, щоб це мені не зашкодило. Вдень я ще міг якось хитрувати з читанням, а от увечері мати задмухувала гасову лампу. Тоді я примудрився залазити на піч із каганцем і читати й читати.
Але зробити каганчика легше, ніж дістати в селі книгу. Якось дядько Юхрим пообіцяв дати почитати "Пригоди Тома Сойєра", але за чотири склянки гарбузового насіння. Де ж його взяти?
Мати готувала насіння для посадки, вигрівала його на собі в поясі. Я попросив трохи, а коли нікого не було в хаті, відміряв із вузлика чотири склянки гарбузового насіння, не втримавшись від спокуси.
Невесело, каючись, бреду вулицею. Раптом бачу бідну голодну жінку з хлопчиком, яку виганяє з двору наш місцевий багатій. Згадав про насіння, підійшов і дав його хлопчику. Жінка заплакала й поцілувала мене.
За дві склянки насіння Юхрим дав мені почитати лише казки, і острахом думав про повернення додому. Назбирав щавлю на борщ, а коли висипав, із кишені випали дві гарбузові насінинки. Мати чомусь не лаяла, тільки спитала, чи це я пригостив бідну жінку й дитину насінням.
Розділ п’ятий
Я зіскакую з кобили на землю, путаю її і йду шукати гриби. Добре б знайти боровика чи хоча б красноголовця!
Заходжу в березняк, придивляюся скрізь. І раптом серце радісно завмирає — переді мною стоять два близнюки-красноголовці. Я вітаюся з ними. А далі — отакенний красноголовище! Його шляпка не поміщається навіть у брилі. Буде чим похвалитися вдома! А ось іще проклюнувся грибочок. Хай росте собі!
Розділ восьмий
Вчився я добре, але вчився б іще краще, коли б мав у що взутися. Коли похолодало і з’явився перший льодок, я мчав до школи як ошпарений. Так і навчився бігати швидше за всіх.
Коли випав сніг, зажурилися і я, і мої батьки. Тоді батько вдягнув кирею і сказав, що сніг не сніг, а вчитися треба. Взяв мене на руки й поніс до школи. Спочатку всі дивувалися, а потім звикли. Батько ж говорив, що для людини головне — свіжа сорочка і чиста совість.
Для мене ж найкращим одягом назавжди залишилася батькова кирея.
Якось надворі захурделило, і батько припізнився. Він сказав, що був на ярмарку. Дав мені бублика, потрусив киреєю, і на підлогу впали справжні чоботята. З підківками. І згадалися мені дідові слова: "Будеш іти межи люди і вибивати іскри..."
Важливим аспектом філософського осмислення людини є врахування її природного руху замкненим колом: народження - життя - смерть. З давніх-давен людина намагалась якось осягнути цей вічний круговорот життя. У чому смисл природного процесу народження, розвитку, зрілості, старіння і смерті як людини, так і будь-якого іншого організму? Це питання виникає як намагання виправдати свою присутність на Землі, свою долю й призначення. Знайшовши таке виправдання, людина може змиритися з думкою про скінченність індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити (існувати), а й у тому, як і для чого (чи для кого) жити.
Отже, в чому полягає сенс життя?
Сенс життя - це поняття, яке відбиває постійне прагнення людини співвідносити свої вчинки із системою суспільних цінностей, з вищим благом, щоб у такий б діставати можливість виправдовувати себе у своїх власних очах, в очах інших людей чи перед якимось авторитетом, Богом. Інакше кажучи, це пояснення собі й іншим, для чого ти живеш.
Сенс життя кожної людини унікальний і неповторний, як і її життя. Людина завжди вільна у виборі сенсу і в його реалізації. Але свободу не можна ототожнювати зі свавіллям. її слід сприймати з точки зору відповідальності. Людина відповідає за вірно знайдений і реалізований сенс свого життя, життєвих ситуацій, що в них вона потрапляє. Людина повинна йти за своїм покликанням, у якому життя набуває сенсу. Відчути і знайти своє покликання їй допомагає самопізнання, відповідальність за реалізацію свого призначення, що на Землі допомагає узгодити універсальні життєві цінності з конкретними життєвими ситуаціями.
З точки зору змісту вищого блага вирізняють такі типи обгрунтування життя: гедонізм, аскетизм, евдемонізм, корпоративізм, прагматизм, перфекціоналізм, гуманізм.
Представники гедонізму мстою життя людини і її вищим благом вважають насолоду. Представники аскетизму сенс життя вбачають у крайньому обмеженні потреб людини, самозреченні, у відмові її від життєвих благ і насолод з мстою самовдосконалення або досягнення морального чи релігійного ідеалу. В основі евдемонізму лежить прагнення людини до щастя, що є головною мстою життя. Корпоративізм сповідує груповий егоїзм, що вбачає сенс життя в належності до обмеженої спільноти, для якої головне- приватні інтереси. Прагматизм виражає прагнення людини до вигоди, блага. Перфекціоналізм пов'язує сенс життя з особистим самовдосконаленням, навіть коли воно здійснюється за рахунок інтересів інших людей. Представники гуманізму спрямовують свої зусилля на утвердження гідності й розуму людини, її прав на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.
З точки зору здійснення задуму життя виокремлюють: оптимізм, скептицизм, песимізм. І не існує ситуацій, що були б дійсно позбавлені сенсу - навіть самогубець вірить у сенс якщо не життя, то смерті. Життя і смерть, любов і егоцентризм, етика і аморальність, осмисленість і абсурд, нігілізм і самопожертва - ці протилежні, але взаємопов'язані "абсолюти" людського буття явно чи опосередковано детермінують вибір людиною самої себе.
Схематично і досить умовно можна окреслити такі варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури.
1. Сенс життя споконвічно існує в глибинах самого життя. Для цього варіанта характерне релігійне тлумачення життя. Єдине, що робить осмисленим життя і має для людини абсолютний сенс, є не що інше, як активна співучасть у Боголюдському житті. Не перероблення світу на основах добра, а вирощування в собі субстанціального добра, зусилля жити з Христом і у Христі. Бог створив людину за своїм образом і подобою. І ми своїм життям повинні проявити його, бо емпіричне життя світу, як писав Семен Франк, безглузде, як безладно вирвані з книги сторінки.
2. Сенс життя перебуває за межами життя. Його можна назвати "життям заради інших людей". Для людини життя стає осмисленим, коли вона служить інтересам родини, нації, суспільства, коли вона живе заради щастя прийдешніх поколінь. їй небайдуже, що вона залишить після себе. Недаремно прожити життя - це і продовжитися у своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної і духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли все твоє неповторне життя перетворюється на засіб для створення якоїсь ідеї чи ідеалу (це може бути ідея комунізму, "світлого майбутнього" тощо). Якщо така позиція не пов'язана з духовною еволюцією людської особистості, людина стає на шлях фанатизму (історія знає безліч варіантів і класового, і національного, і релігійного фанатизму).
3. Сенс життя створюється самим суб'єктом. Цей варіант можна розуміти як "життя заради життя". Його фундатором був давньогрецький філософ Епікур. Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про смерть.