Гуманізм - це, іншим словом, людяність; здатність і бажання ставитися до оточуючих з повагою до їх гідності, незалежно від обставин.
Я вважаю, що саме гуманізм робить нас людьми.
Навіть саме поняття походить від латинського homo - людина, humanitas - людяний. Гуманізм передбачає не саме лише виокремлення людини з по іж інших істот, він ставить людину на перше місце в будь-якій сфері життєдіяльності. Тобто, якщо хтось заявляє про свою гуманність - то це означає, що людина для нього (неї) знаходиться в пріоритеті. Бути гуманним - значить намагатися робити все для комфортного існування людей. Людина - як головна цінність. Це основна ідея гуманізму.
Усім нам просто необхідно бути гуманними, якщо ми хочемо жити в гармонії з оточуючим світом. Тут дуже підходять слова з Біблії про те, що варто ставитися до інших так, як би ми хотіли, щоб ставилися до нас.
Отже, суть гуманізму в самому слові. Цінуйте і поважайте одне одного!
Гуманізм передбачає, що ти простягнеш руку до в разі потреби, даш корисну пораду другові, нагодуєш голодного; подумаєш тричі перед тим, як образити когось, навіть словом тощо. Проявів людяності дуже багато, спочатку вистачить бажання бути гуманним.
Друзі, я закликаю усіх до взаємоповаги! Цінуйте кожну людину, як себе!
Життя селянина сповнене щоденної праці на землі. Земля, рідна природа формують його світогляд, ставлення до навколишнього середовища і до людей. У повісті «Гуси-лебеді летять» розповідається про звичайне життя хліборобів, що мешкають у подільському селі.
Селяни-трударі у двадцяті роки жили дуже бідно. Не кожний навіть мав чоботи. Але вони пишалися тим, що працюють на землі. Урочистою подією була весняна оранка. А день, коли Михайлик, головний герой повісті, провів свою першу борозну, став для нього справжнім святом.
Від землі залежало, чи добрий буде врожай. Тому і ставлення до неї було особливе. Мати Михайлика вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила... Ця жінка нічого не любила так щиро, як землю. Вона глибоко розуміла природу: помічала, як плаче од радості дерево, милувалася весняними сходами, а слово «насіння» взагалі вважала святим. І цю любов до природи мати передавала Михайлику. Мабуть, інші селяни так само прищеплювали своїм дітям пошану до рідної землі, передавали їм різні прикмети та звичаї, пов'язані з нею, як дід Дем'ян своєму онуку.
Мені дуже сподобалось ставлення селян до природи, те, що вони вважали її живою істотою, поважали і любили. Мені здається, що така шанобливість і чуйність обов'язково винагороджувалась добрим врожаєм.