Замовляння та колискові пісні мають такі спільні риси:
колискові пісні і замовляння виникли в період, коли відбувся остаточний перехід від мисливства до землеробства, коли матріархат прийшов на зміну патріархату, коли жінка вшановувалася як символ родючості;
колискова пісня має таку ж магічну функцію, що й замовляння, — привернути певну якість чи дію, свідченням чого є словесні формули побажання дитині;
і в замовляннях, і в колискових піснях персонажами виступають магічні істоти (Сон-Дрімота, «спання»), тотемні тварини (гуси, кіт, чайка, зозуля);
як і в замовляннях, так і в колискових піснях мова звернена до всього білого Світу: пташок, котика, калини, берези, вітру;
в обох жанрах оповідь розгортається за аналогією, бажане повинно стати дійсністю, слово — ділом;
інтонаційно-ритмічна будова колискових пісень подібна до інтонаційно-ритмічної будови замовлянь.
Відповідь:
Всього у повісті 9 розділів. Автор не давав їм назв, але, думаю, що їх можна б було назвати так:
І - Село вка та його жителі. Напад татар на село.
ІІ - Павлусь знайомиться з козаками.
ІІІ - Козак Семен Непорадний бере у полон татарина. Татарин під час допиту козаків розповідає про чисельність татарського загону.
ІV - Козаки нападають на татарський загін і майже повністю знищують його та ще й беруть у полон ватажка Мустафу.
V - Частині бранців, серед яких був і батько Павлуся, вдається втекти з татарського полону.
VІ - Павлусь один вирушає до Криму, щоб визволити сестру. Зустріч з харцизом Каримом, який обкрадає Павлуся і продає його в рабство татарам.
VІІ - Дорога до Криму. Павлусь потрапляє в дім купця Мустафи. Невдала втеча. Павлусь признається муллі Девлет-гірея, що знає про долю єдиного ханського сина.
VІІІ - Життя в домі Девлет-гірея. Пошуки Гванусі та їх щасливе завершення.
ІХ - Повернення сина Девлет-гірея з полону до батьківського дому. Винагорода, яку Павлусь попросив у Девлет-гірея.
Пояснення:
Ми бачимо героя у звичайних щоденних клопотах сільської людини: він пасе конячину, збирає гриби, ягоди, допомагає батькам по господарству. Але життя його не можна назвати сірим і буденним. У світі дитинства хлопчика неначе злились в одне два начала: казкове і реальне. Так і зростає він серед чудової загадкової природи, вірячи й не вірячи в таємницю жарптиці, виглядаючи по садках і левадах літо, яке залишає по собі то розквітлі суниці, то стиглі вишні. Михайлик — непосидючий, бешкетливий, і, разом з тим, доброзичливий і чуйний. Є в Михайлика і ще одна риса, яка виділяє його з-поміж інших дітей : "слабість" або "дурість", за словами односельців невситима — жага до читання. Михайлик читає все підряд, що не встигли докурити в "селі". Заради можливості читати він терпить багато прикростей: і нарікання матері, і глузування інших дітей. Але той потяг до знань не залишився марним: Михайлик із задоволенням і успіхом учиться в школі. Вражає розповідь його про батькову кирею. В ній носив його батько до школи взимку, коли Михайлик не мав взуття, "я мало не заплакав і з жалю, і з тієї радості, що батько не дасть мені покинути науку".
Із вдячністю згадує Михайло Панасович про всю свою сім'ю. Неосвічені, бідні люди мали красиві шляхетні душі. "Мати перша в світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман", "вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна". З особливою теплотою говорить Стельмах і про свої діда й бабу. "Жодна крихітка житейського бруду не виповзла з двору моїх дідів, недобре слово з їхніх вуст не торкнулась жодної людини".
А "з незвичайної делікатності дідуся дивувалися і потроху підсміювалися" сусіди. Бо "де ж видано так жалувати в селянстві жінку, як жалував він?"
Справжню науку проходить Михайлик гаючи життя дорослого світу. Він бачить і по-своєму сприймає не тільки добро, а й зло. Нестатки у власній сім'ї навчили співчувати чужому горю, глибоко вражає його будь-яка несправедливість. Палко протестує дитяча душа проти людської зажучливості, нечесності, підступності. Вчинки Юхрима Бабенка, сім'ї сільського священика, братів батька викликають у хлопця обурення.
"Прямо над нашою хатою пролітають лебеді" — так починається перша повість. Цим образом вона і завершується. Гуси-лебеді — своєрідний символ Михайликового дитинства, який сяє йому все доросле життя. Недарма ж бо "Гуси-лебеді летять... над моїм дитинством, ...над моїм життям!"